Курс гривны

НБУ на 23.10.2017

GBP
100
GBP
3499,51 7,886
RUB
10
RUB
4,61 0,012
EUR
100
EUR
3136,37 0,363
USD
100
USD
2653,89 3,895
Источник: НБУ

Історична довідка

Печать
PDF

Цілий ряд адміністративно-територіальних змін проходили протягом всього періоду до Соціалістичної революції. Нo Київський уїзд входив до складу Київської губернії. Від грудня 1845 р. (т.20.стд.2, стор. 19503) до революції значних змін не відбувалося. Київська губернія поділялась на 12 уїздів, 203 волості, із них Київський уїзд на 18 волостей, куди входили : Білогородська, Хотівська. (Список населених місць Київської губернії. Київ 1900р., стор. 1896).

В перші роки радянської влади в територіальному поділі Київської губернії відбувалися незначні зміни.

27 квітня 1921 року було видано постанову ВУЦПК про включення Переяславського уїзду до складу Київської губернії, (собрание узаконений і распоряджений рабочего й крестьянського правительства 1921 г. №7 стр.219).

Київська губернія ділилась на 12 уїздів, Київський уїзд на 20 волостей Стоянська, Хотівська, Шпитьківська (губернии й волости, уезд УССР по даним к 15 ноября 1921 Харків 1921 г., стр. 11-13).

315 вересня 1920 р. Київський округ як і всі інші був ліквідований . З цього часу і до створення областей райони підпорядковувались безпосередньо центру.

Після реформи 1930 р. на Київщині залишилось два самостійних міста: Київ, Бердичів і підпорядковувались центру Харкову, 19 районів і 1 міськвиконком. Київському міськвиконкому підпорядковувались наступні 48 сільських і 3 селищних, з них Білогородський, Бобрицький, Гатнянський, Горбовицький, Гореницький, Горенський, Мощунський, Петропавлівсько-Борщагівський, Петрушківський, Поштово-Вітянський, Княжицький, Крюківщинський, Лісниківський, Михайлівсько-Рубежівський, Мостищенський, селищні виконкоми: Софіївсько-Борщагівський, Тарасівський, Ходосіївський, Хотівський, Шпитьківський, Юрівський.

4 квітня 1937 р. Президія ЦИК УРСР видав постанову про створення адміністративних районів на території приміських зон міських Рад обласних центрів (збірник законів і розпоряджень 1937 р. № 49 втор. 172). Були створені Броварський і Київський (Святошинський) райони. До складу Київського (Святошинського) району - 33 сільські ради і З селищних ради: Білогородський, Бобрицький, Гатнянський, Горбовнцький. Гореницький, Горенський. Крюківщинський, Лісниківський. Мощунський Музичанський, Петрушківський, Петропавлівсько-Борщагівський. Поштово-Вітянський, Софіївсько-Борщагівський, Тарасівський, Хотівський, Шпитьківський, Юрівський, Личанський, Михайлівсько-Рубежівський. Мостищенський, Ходосіївська сільська рада в складі Обухівського районy.

5 серпня 1944 р. був виданий указ Президії Верховної Ради УРСР "Про перейменування, уточнення і внесення змін в назви деяких міст, районних центрів України (Відомості Верховної Ради УРСР стор.9-10) Відповідно з цим указом Київський (Святошинський) район перейменований в Києво-Святошинський район.

ЗО грудня 1956 р. рішенням виконавчого комітету Київської обласної ради народних депутатів місто Боярку перевели до категорії міст районного підпорядкування смт.Боярка - Будаєвка з присвоєнням найменування Боярка. 21 березня 1957 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР в межу міста Києва були включені наступні пункти Києво-Святошинського району: Пирогов і Чапаєвка, селище Дніпровського пароплавства острів "Жуковка", селище Феофанія, зона дачних поселень в урочищі Конча-Заспа. Пироговська сільська рад була ліквідована.

4 листопада 1957 р. рішенням Київської облради населені пункти Нова-Боярка, Нова-Тарасівка включені в межу міста Боярка Києво-Святошинського району (Відомості Верховної Ради УРСР 1957 р., №10 стор.2020,203,205).

15 лютого 1958 р. рішенням Київської облради Романівська сільська Києво-Святошинського району ліквідована з передачею населеного пункту в межу м.Ірпінь Києво-Святошинського району.

Новостворене селище Вишневе включено в залікові дані і підпорядкувала його Крюківщинська сільська рада Києво-Святошинського району (Відомості ВР УРСР 1968 р. №2, стор.50).

13 лютого 1960 р. рішенням Київського облвиконкому селище Вишневе Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району віднесено до категорії селища міського типу (Відомості ВР УРСР 1960 р.№8 стор.68,69,71).

20 грудня 1960 р. рішенням Київського облвиконкому Мироцька сільська рада Бородянського району передана до складу Києво-Святошинського району (там же, 1961 р. №3, стор. 218,220).

18 серпня 1962 р. рішенням Київського облвиконкому село Вишгород Києво-Святошинського району віднесено до категорії смт. (там же 1962 р. № 35,стор.666).

ЗО грудня 1962 р. вийшов указ Президії ВР УРСР "Про відношення і підпорядкування обласних (промислових) Рад депутатів трудящих міських поселень УРСР (Відомості ВР 1963 р. №2 стор. 24-25, 25-30). В відання обласних (промислових) Рад були передані наступні міста Київської області з підпорядкуванням радам населених пунктів: М.Ірпінь -з м.Боярка, м.Вишневе.

30 грудня 1962 р. був виданий указ Президії ВРУРСР "Про збільшення і сільських районів Української РСР (там же, 1963 р. №2, стор. 32-39). Були зменшені 19 районів, залишилось 12 районів, із них Києво-Святошинський (центр М.Київ) в складі сільської ради Києво-Святошинського району.

1 червня 1963 року рішенням облвиконкому Вузівська та Личанська сільські ради Макарівського району були передані до складу Києво-Святошинського району.

Літочківська сільська рада Києво-Святошинського району до складу Бориспільського району.

Тим же рішенням села Дмитрівка і Петрівське Толонунської сільської ради Києво-Святошинського району об'єднані в одне село Петрівське (там же, 1963 р. № 26, стор. 612,614).

25 вересня 1963 року рішенням виконкому Київської промислової Ради смт.Димер Ірпінського міськвиконкому передано в відання обласної ради і включено до складу Києво-Святошинського району, а м.Боярка Ірпінської міськради передано в підпорядкування Васильківській міськраді (там, же, 1963р., №43, стор. 824).

11 липня 1964 року в зв'язку з переселенням жителів рішенням виконкому Київської обласної ради було виключено з облікових даних Києво-Святошинського району с.Мироцьке.

4 січня 1965 р. був виданий Указ Президії ВР УРСР "Про внесення змін адміністративних районів Української РСР" (там же, 1965р. №3, стор.64).

Відповідно з цим указом відбулися об'єднання промислових і обласних Рад депутатів трудящих УРСР і укрупнення районів на території УРСР. В складі Київської області замість 12, утворилось 19 районів, серед них Києво-Святошинський район (Центр М.Київ) в складі м.Боярка, Білогородської, Вузівської, Віта-Почтової, Гатнянської, Гореницької, Крюківщинської, Личанської, Мироцької, Михайлівсько-Рубежівської, Музичанської, Петропавлівсько-Борщагівської, Петрушківської, Софіївсько-Борщагівської, Тарасівської. Ходосіївської, Хотівської, Шпитьківської сільських рад.

19 листопада 1966 р. рішенням Київського облвиконкому Яблоньківська сільська рада Києво-Святошинського району включено в межі селища Буча Ірпінської міськради (там же, 1966 р., № 48. стор.523)

15 січня 1968 р. село Мостище Горенської сільської ради Києво-Святошинського району передано в підпорядкування Гостомельській селищній раді (там же, 1967 р. №4 стор.32).

18 січня Указ Президії ВР УРСР "Про віднесення смт. Вишгород Києво-Святошинського району до категорії міського районного підпорядкування (там же, 1968 р. стор. 13).

30 серпня 1968 р. в складі Києво-Святошинського району створена Забірська сільська рада (с.Забір'я).

Тим же рішенням Київської області центр Жорнівської сільської ради Києво-Святошинського району перенесено в с.Княжичі і сільська рада перейменована в Княжицьку (там же, 1968 р.№ 47, стор. 580).

20липня 1970 р. рішенням Київського облвиконкому в зв'язку з переселенням жителів виключено з облікових даних населений пункт село Рудя Толокунська Толокунської сільської ради Києво-Святошинського району (там же, 1970 №31, стор.318.

20 липня 1970 р. рішенням Київського облвиконкому включені в облікові дані села: Стоянка і Мечта Шпитьківської сільської ради Києво-Святошинського району.

25 серпня 1971 року був виданий указ Президії ВР УРСР про віднесення смт.Вишневе і інші до категорії міст районного підпорядкування (там же. 1971, №35, стор. 270).

10 квітня 1972 р. рішенням виконкому Київської обласноїради в складі Києво-Святошинського району створено Чабанівську селищну раду смт.Чабани. Цим же рішенням розформовано Личанську сільську раду і передано с.Личанку в підпорядкування Шпитьківській сільській раді і Неграші в підпорядкування Музичанської сільської ради Києво-Святошинського району. Тим же рішенням центр Петрушківської сільської ради Києво-Святошинського району перенесено в с.Мила і сільська рада перейменована в Милівську.

Реорганізовано с.Лука Музичанської сільської ради в підпорядкування Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району.

с.Новосілки Хотівської сільської ради - Чабанівській селищній раді.

Богданівська сільська рада Іванківського району включена до cкладу Києво-Святошинського району (там же, 1973 р., № 16 стор. 131, 132).

27 листопада 1972 р. у відповідності з рішенням виконкому Київської обласної ради депутатів трудящих в складі Васильківського району створена Малютянська сільська рада, з центром в с.Малютянка до якого перейшло в підпорядкування село Іванов Глевахської сільської ради (там же, 1972, №50, стор.489).

12 квітня 1973 р. був виданий Указ Президії Верховної Ради УРСР Про створення нових районів Української РСР" (там же, 1973 р. № 17, стор.126).

У відповідності з цим була створена Ясногородська сільська рада в складі Києво-Святошинського району.

22 травня 1978 р. рішенням виконкому Київської обласної ради Малютянська сільська рада Васильківського району перенесена до складу Києво-Святошинського району (там же, 1978 г., № 24, стор. 400).

по матеріалам К-Святош. РДА 2005р.

Історія міста Боярка

Коли з великих та гомінких міст потрапляєш до Боярки, то блаженний спокій огортає душу. Це замріяне патріархальне місто диктує приїжджим свій особливий життєвий ритм, де все робиться без видимої метушні, де близькість до щедрої природи впливає на людей, роблячи їх щирішими і добрішими. Маленьке місто, звідусіль оточене лісами, має власну неповторну історію, свої характер і вдачу. Тож розпочнемо знайомство з Бояркою.

Боярка — порівняно молоде місто. Проте Будаївка — його колиска — одне з найдавніших поселень на Україні. Пагорб, на якому стоїть місцева церква та розміщений старий цвинтар - - в минулому був невеликим слов'янським городищем часів Київської Русі. Розміщення, розмір, форма городища, навіть те, що воно з усіх боків омивалось водою, засвідчують штучне походження пагорба та дають підставу вважати його оборонною спорудою для захисту від нападу ворогів. Будаївське городище охороняється державою, як історична пам'ятка. Щодо походження назви "Будаївка" існує кілька версій. Авторитетні краєзнавці заперечують красиву народну легенду про козака Будая, який начебто заснував це городище. За іншою версією назву міста виводять від слова — буда. Буда — це кустарне виробництво по видобуванню з деревної маси поташу, дьогтю, вугілля, що було поширене на Україні в ХУІ-ХІХ ст. На території північної частини України до нашого часу збереглось близько 80 назв поселень з коренем - "буда". (ст.51, УРЕ т.2). Цікаву версію пропонував свого часу місцевий краєзнавець Іванов 1.1. Він посилався на Геродота, що згадував таємниче плем'я будинів, яке під час "великого переселення народів" могло заснувати не одне поселення. Якщо це вірно, то Будаївка Київська — слід племені будинів на початку багатовікового переходу на захід. Перша згадка про село Будаївка в історичних документах з'являється на поч. XVI ст. В цей час його територія перебувала під владою Литви, а потім її захопила шляхетська Польща.

На початку XVII ст. Будаївка належала магнату Корецькому, який жив у Білгороді (нині село Білогородка).

У 1648 р. Будаївка була визволена від польсько-шляхетської влади, а з 1649 р. включена до Білогородської сотні Київського полку. У 1667 р. село остаточно перейшло до Росії. В зв'язку з будівництвом у 60-х роках минулого століття залізничної колії Київ-Фастів, що проходила поблизу Будаївки, тут виникла залізнична станція Боярка (22 км від Києва). Назву вона дістала від сусіднього села, яке з 1926 р. перейменовано на Тарасівку.

Назву міста "Боярка", етимологи пов'язують зі словом буєрак (байрак), їхнє припущення стверджує такий факт.На складеному І.Ушаковим плані Києва 1695 р. в його околицях трапляються назви Боярак, Бояраки. Село Тарасівка розміщене у ярах, у розмитій водою долині, а сусідня з ним Юрівка стоїть на горбаках, дослівно по-старослов'янському "на юру". Таким чином: на юру — Юрівка, на буєраках — Боярка.

Киянам одразу полюбилась ця затишна, квітуча місцина. Тут стрімко розбудовується дачне поселення, яке відвідує дедалі більша кількість гостей.

На вул. Хрещатик серед могутніх дубів та сосен з'являються вишукані казкові будиночки, які й досі вражають мереживом дерев'яних фронтонів та віконниць.

В одному з таких будинків у 1885 р. відпочивав М. В. Лисенко. Основоположник української класичної музики залишив нам величезну творчу спадщину. Одна частина опери “Тарас Бульба” була написана ним у Боярці. Саме тут народився син Миколи Вітальовича Остап, названий на честь одного з героїв опери.

Останній рік свого життя український письменнмк В.І.Самійленко провів у Боярці. Він оселився по вул. Шкільній (нині вул. Самійленка) у будинку ветлікарні. 12 серпня 1925 р. пішов з життя цей тонкий лірик, блискучий критик, драматург, а головне палкий патріот України. Боярська громада виконала останню волю поета і поховала В.І.Самійленка за козацьким звичаєм на старовинному кургані біля церкви.

Рабінович Шолом Нохумович (літературний псевдонім – Шолом-Алейхем) у 1884-1905 рр. часто бував у Боярці. Цю місцевість він змалював під назвою “Тев'є-молочник”. Прототипом головного героя був Тевель – власник заїжджого двору у сусідньому селі Забір'ї. “Облетели цветы, догорели огни...” - цими словами марив весь Київ. А належать вони перу відомого російського поета С.Я.Надсона. У 1886 р. 23-річний юнак відпочивав на дачі у Боярці. Як згадка про той час залишилась назва “долина Надсона” в лісі, де, як розповідають люди, любив гуляти поет.

До речі, славетна українська актриса Марія Заньковецька, яка у 1883 р. також відпочивала у Боярці, дуже любила поезію Семена Надсона. З містом Боярка пов'язані імена й інших визначних людей. Серед них письменники: Марія та Борис Грінченки, Яків Баш, Василь Симоненко, Володимир Забаштанний, Олександр Міщенко та ін. Художники: Микола Пимоненко, Абрам Черкаський, Віктор Григор'єв, Кіра Полякова, Федір Глущук, Олесь Ткаченко та ін. Актори: Микола Садовський, Олексій Ватуля, Галина Шоліна, Наталя Недашківська, Іван Миколайчук, Микола Олялін.

Чимало пам'ятних місць Боярки, пов'язані з іменем легендарного письменника М.О.Островського, автора книг “Як гартувалася сталь” та “Народжені бурею”.

Поруч з лісодослідною станцією, вздовж залізничного полотна, пролягає символічна вузькоколійка, збудована на місці реальних подій. Особливої уваги заслуговує унікальний паровоз К-15776, встановлений на честь комсомольців, робітників та селян, що рятували місто Київ від паливної кризи 1921-1922 рр. Паровоз “кукушка” - єдиний представник цієї серії на Україні.

Боярський краєзнавчий музей наполегливо займається збереженням історичних та культурних цінностей. Збирає документи та речі, що мають музейне значення. В складних умовах життя працівники музею широко впроваджують нові методи впливу на екскурсантів. Різноманітні виставки, театралізовані постановки, цікаві зустрічі сприяють перетворенню Боярського краєзнавчого музею в осередок культурного життя міста та району.

по матеріалам Боярського краєзнавчого музею 2005р.

Історія міста Вишневого

1.Заснування міста – 1887р.. В 1886р. Було затверджено проект будівництва ПЗЗД протяжністю 428 км. Згідно проекту залізнична дорога повинна була пролягати від Києва-Волинського крізь село Жуляни, Васильків і далі на Фастів, де дорога подвоювалась на Одесу та Катеринослав. Будівництво дороги здійснювало Акціонерне товариство. З ціллю заощадження коштів товариство вирішило скоротити протяжність дороги до Фастова, пустивши її від Києва-Волинського не через село Жуляни а трохи правіше через живописну місцевість, з озерами, які утворились вздовж річки Жуляни. Це було улюблене місце мисливців. В 1887р. були збудовані дерев'яні будівлі залізничної станції, якій дали назву «Жуляни». Робочі не жили на станції постійно а працювали позмінно.

2.Перший мешканець Вишневого – Тимофій Олифирко. Тимофій Олифирко – службовець поштового вагону, поселився на вулиці Пушкінскій в 1912 році. Григорій Бужор – перший стрілочник станції «Жуляни». Микола Іванович Мигай працював контролером ПЗЗД з 1908 по 1919рік. Сім'я Мигаїв мешкає у Вишневому по вулиці Шевченко - тут була перша будівля. В 1912 році було збудовано ще кілька будівель по вулицях Щорса та Шевченко.

3.Восини 1919 року – станція «Жуляни» опинилась в руках червоних партизанів. Під час війни станція «Жуляни» була місцем жорстоких боїв. Петлюрівців змінювали денікінці, військам, яким протистояли червоні партизани. Осінню 1919 року на станцію увірвались денікінці і наказали черговому по станції: «Відкривай семафор! З Боярки на Київ-Волинський йде наший бронепоїзд». В цей день на станції працював Олександр Микитович Табунський. Почувши постріли наступаючих з села Гатне партизанів, він підбіг до командира партизанського полку і повідомив про наближення ворога бронепоїзда. Командир попросив принести йому мундир денікінського офіцера. Як тільки він успів одягти мундир, як підійшов бронепоїзд. Командир спокійно підійшов до бронепоїзда і сказав: «Наказ полковника направити бронепоїзд на перегін Київ-Волинський і там відкрити вогонь.» Йому запропонували сісти в бронепоїзд. Командир пригнув на підніжжя і відкрив вогонь по денікінцям. Вранці партизани вивили денікінців зі станції «Жуляни».

4. 1926-1928 роки. Будівництво захисних укріплень м. Києва. Базовою станцією при будівництві захисних споруд міста стала станція «Жуляни». Сюди прибули грузи для будівництва дотів. При станції були зведені приміщення для штабу по будівництву, караульне приміщення, та підсобне господарство.

5. Магазин продтоварів. В одному з приватних домів розташувалась лавка-магазин, де працював продавець з Києва. Тут можна було купити хліб, сіль, тюльку. Магазина на станції «Жуляни» не було і люди їздили за товаром в Київ.

6. Робочі місця поїзда. Почали свій рух поїзда, тепер їх називають електричками.

7. 1928-1929 роки. Масова колективізація. Зносились невеликі хутори. Виселені хуторяни розселялись на станції «Жуляни» по вулицям Островського, Садовій, Шевченка, Святоюр’ївській, Кутузова. 8. Довоєнний період. З Боярки була перенесена Машинно - Тракторна Станція Києво-Святошинського району. Поряд з МТС розташувалась автоколона та Київська контора “Селенерго”. В 1935 році в селі станції “Жуляни” нараховувалось 80 дворів. Відбувалась індивідуальна розбудова вулиць Карла Маркса, Залізно - дорожньою та Поштовий провулок.

9.1941 рік – Оборона Києва. Під час Великої Вітчизняної війни станція “Жуляни” стала оборонним рубежем на підступах до Києва. Фашисти намагались виконати наказ Гітлера- захопити Київ до 8 серпня 1941 року. Разом із постійними частинами Червоної Армії та підрозділами Залізничодорожніх військ в бій вступили відряди народного ополчення, але фашистам спромоглось прорвати укріплений район, вийти на північно-східну окраїну Жулян і захопити Голосіївський ліс. Поле між селами Крюківщина та станцією «Жуляни» було усіяно тілами вітчизняних воїнів. Кілька дотів продовжували стояти на смерть вже в тилу ворога. Героїчний подвиг здійснив гарнізон дот № 131. Десять воїнів під командуванням лейтенанта Якуніна вели нерівний бій з фашистами. Німці обійшли дот і спалили село. Непокірних воїнів дот вирішили взяти живими, але їхня оборона була неприступна. Тоді ворог підтягнув до дот вогнеметні танки. Воїни загону впали смертю хоробрих. В згадках бувшого військового комісара Київського району И.Ф. Євдокимова «Бійці укріпленого району» ціла глава присвячена бойовому подвигу воїнів 205 дот під командуванням лейтенанта Г.К. Вєтрова. «Фашисти вели по доті непереривний вогонь» - пише воєнком, - скидали на нього важкі бомби. Телефонний кабель був перебитий, із строю виведено електрообладнання, пошкоджені амбразура та кулемет. Бійці доту при світлі ліхтарів набивали кулеметні плівки патронами і відкачували ручним насосом ґрунтовні води. Два бійці були контужені, але гарнізон доту діяв як погрозлива для ворога бойова одиниця.» Невідомо чим закінчилась би осада доту, якщо б наступного дня до загону дот не прорвалося кілька сміливців з 28-го кулеметного батальйону Київського укріпного району. Вони принесли захопленим боєприпаси, їжу та дозвіл командування доту. «Ніколи!»- відповів за всіх лейтенант Вєтров. «Тепер ми можемо не тільки оборонятись, а й вести активні бойові дії». Вночі вони лишали свою залізобетонну кріпость, переходили неглибоку річку Сиверку та несподівано нападали на ворога. Підіймалась паніка. Летіли у небо ракети, вибухали гранати, темноту пронизували постріли автоматів. Та бійці були вже далеко. Великі втрати наносили фашистам бронепоїзда. Бронепоїзд старшого лейтенанта Ананьєва проник у війська противника. В цьому бою артилеристи бронепоїзда розсіяли накопичення німецького війська, розгромили штаб ворога, підірвали склад боєприпасів, знищили близько 300 німецьких солдат. Протягом однієї неділі бронепоїзд здійснив 15 нальотів. Більше 70 днів продовжувалась оборона Києва, і тільки після жорстоких боїв за наказом Головнокомандування наші війська були виведені з міста Києва 21 вересня 1941 року.

10. Пам’ятаємо своїх героїв. За боєві заслуги в роки Великої Вітчизняної війни 365 мешканців Вишневого нагороджені орденами та медалями, 28 з них нагороджені посмертно. 6 липня 1944 року, в бою, на землі Білорусії, знищивши три фашистських танки, загинув смертю хоробрих старший лейтенант Микола Лабуливський. Тяжко раненим повернувся наший земляк, Герой Радянського Союзу Павло Гавриш. Та прожити йому довелось недовго – помер від ран в 1968 р. Між Крюківщиною та станцією «Жуляни» загинув смертю хоробрих Герой Радянського Союзу Микола Балуков. Його іменем названа одна з вулиць міста Вишневого.

11. Нам тут жити…Після визволення від Гітлерівських окупантів будівництво села біля станції «Жуляни» продовжилось. Станція «Жуляни» відносилась до Крюківщинської Селищної Ради. В післявоєнні роки мешканці Вишневого Кучугурова, Токова, Тимченко, Рожко, Панкевич писали: « Ми живемо в місті Вишневому з 1946 року. Весь час працювали на підприємствах Києва. В ті роки не було електропоїздів, їздили на роботу в робочих поїздах, товарняках. Людей набивалось дуже багато. Чіпляючись за поручні прямо на ходу, щоб тільки вспіти на роботу. За часів Сталіна, суворо карали за запізнення, тоді було страшне безробіття, і кожне запізнення приймалося як саботаж. Магазинів в молодому селі ще не було. Стояли в чергах в Києві, щоб що-небудь купити за карточки. Потім почали з’являтись ларьки, жилі дома. Ні радіо, ні світла, ні газу, ні води не було, але на наших очах ставало на ноги майбутнє місто. Точніше, ми його піднімали своїми плечима, відстроювали на безкінечних суботниках, а також після роботи. І все що нам потрібно було – це прожити і пережити на благо наших дітей…»

12. 1952-1955роки – будівництво міської інфраструктури. Перша школа. Із земель колгоспу імені Мічурина с. Крюківщина було виділено 75 гектарів для індивідуального будівництва робочим та службовцям МТС, автобаз та інших організацій району, а також демобілізованим воїнам Радянської Армії. Розпочалось активне будівництво по вулицям Фрунзе, Косовського, Гоголя, Чапаєва, Кооперативної, провулків Дальнього і Широкого. В 1955 році розпочалось будівництво шкіл. Діти ходили в початкову школу села Крюківщина або їздили в Боярку. За ініціативою начальника Управління ПЗЗД Петра Федоровича Кривоноса було дано розпорядження відкрити початкову російську школу на станції «Жуляни». Відповідальна за це розпорядження була педагог Ніна Дмитрівна Сидорська. Вона добилась організації початкової школи в приміщенні гуртожитку барачного типу, як філіал Боярської залізнично-дорожньої школи №18. Школа-філіал №13 в селі при станції «Жуляни» відкрила свої двері 1 вересня 1955 року. Школа–філіал, з часом, відділилася від Боярської школи і стала самостійною.

13. 1960 рік, березень-Наказ Верховної ради УССР про присвоєння населеному пункту станції міського типу «Жуляни» назву Вишневий. У 1960 році населення села при станції «Жуляни» збільшилося до 3800 чоловік. Легенда про назву села повністю відповідає дійсності: на час перейменування усі подвір’я тонули в буйному вишневому цвіті. Вже в перейменованому селі міського типу Вишневий була створена міська рада депутатів, на чолі якої був Федір Миколайович Леоненко.

14. 1960-1963 роки. Школа №1. Перша бібліотека. Літній кінотеатр. В період 1960-1963 роки була відкрита перша 8-літня школа №1, створена перша бібліотека по вулиці К.Маркса,1, відкрився літній кінотеатр. Господарчі організації Вишневого наводили за свій рахунок порядок на вулицях: Залізнодорожній та Лесі Українки.

15. 1963-1965 роки. Вишневе - промзона Києва. Великим поштовхом для розвитку Вишневого став дозвіл Ради Міністрів УССР від 1963 року «Про винесення за межі міста Києва ряд промислових підприємств та баз у населений пункт Вишневий.» На той час, на чолі виконкому був Олександр Тимофійович Осадчий. Тож для здійснення цього рішення із земель радгоспу імені Мічуріна було виділено 136 гектарів, де було задумано збудувати великий промисловий вузол, жилі райони, соціально-культурні об’єкти. Розпочалось величезне будівництво.

16. 1965-1970 роки. Закінчувалося будівництво промислових підприємств, здано в експлуатацію 120 тисяч квадратних метрів житла, дві школи, кінотеатр, 12 магазинів, їдальні та багато інших вагомих об’єктів. До кінця 1970 року плани будівництва Вишневого були виконані. Тут проживало 17600 чоловік. В результаті введення в роботу велику кількість об’єктів, уторилось багатогалузеве господарство. Виконком Вишневого висунув пропозицію до вищих органів влади про присвоєння населеному пункту міського типу статус міста.

17.1971рік, березень – Вишневе – місто районного значення. Указом Верховної Ради УССР в березні 1971 року населеному пункту Вишневе був наданий статус міста районного значення. Голова виконкому Вишневської міської Ради був обраний Микола Миколайович Шундик.

Герб міста Вишневого затверджений 25.12.1989р. міською радою. У пурпурному полі - срібний подвійний перев'яз праворуч. У першій частині - срібні дата "1887" ї залізнична емблема (схрещені гайковий ключ та молоток). В другій - срібна квітка вишні і понижений хвилястий лазурний пояс, під яким - срібні серп і молот. Срібна глава обтяжена назвою міста украінською мовою у чорному кольорі. Емблема означає Південно-Західну залізницю, на якій розташована станція Жуляни. Хвилястий пояс - літописна річка Желянь, що дала топонім Жуляни. по матеріалам Центральної районної бібліотеки м.Вишневе 2005р.

Cело Вiта-Поштова

Сьогодні не можна сказати з точністю коли було засноване це село.

Біля Віти Поштової виявлено ранньослов’янське поселення зарубинської культури, (II ст. до н.е. – II ст. н.е.), також досліджений могильник та містечко за часів Київської Русі, на думку вчених це було літописне місто Звенигород (скіфський курган, де зараз Вовчий Яр та Вовчі Лози в трикутнику між Вітою-Поштовою, Глевахою та Будаївкою - авт. ).

За одною із версій, не зовсім звична назва Віта –Поштова виникло від слова «віче». В деяких історичних довідниках відомо, що ця назва села відома ще з давніх часів, коли в цих місцях на вільних дніпровських лугах збиралися дружини на нараду, на «віче» щоб йти в похід на південь…

Минуло багато часу, як до назви «віта» було добавлено слово «Поштова». У документах зазначено, що слово «Поштова» виникло від того, що на одній місцевості знаходилась почтова станція, де зупинялися кур’єри, які доставляли почту з Києва у Васильків та Білу Церкву.

В деяких історичних записах відомо, що це місце згадується ще в часи Володимира Мономаха. В інших записах відомо, що це село було засноване в кінці XVIII століття, й першими поселенцями були козаки, які прийшли в ці місця із Запорізької Січі, яка була розформована за наказом Катерини II. Вони називали себе Січкаренками.

Цікавий факт, з історією місцевості пов’язаний Тарас Шевченко. Він часто зупинявся у Віті-Поштовій, їдучи від Києва додому в Кириловку. В селі у нього було багато друзів, тут він любив малювати та писати. Про це свідчить те що Віта-Поштова двічі згадується в його повісті «Прогулянка із задоволенням й без моралі».

Перед Жовтневим переворотом у Віті-Поштовій нараховувалось 80 дворів з населенням близько 400 чоловік. Головним заняттям місцевих жителів було землеробство та садівництво.

Кращі землі села належали монахам Києво-Малоникольського монастиря, а також заможнім селянам, одним з яких був місцевий поміщик Лазар Слипушов. Його дім зберігся до наших днів.

Оскільки село Віта-Поштова розташовано поряд із автомагістралью, яка веде від Києва до Білої Церкви і далі на південь, з давніх часів тут існували постоялі двори, де торгівці зупинялися переночувати. В зв’язку з цим заможні люди в селі створювали спеціальні магазини.

Про економіку села того часу свідчить запис, зроблена Київським губернським статистичним комітетом в 1900 році в «Списку населення Київської губернії», де сказано: «Християнське товариство с. Віта Поштова має один запасний хлібний магазин, де до 1 січня 1900 року є озимий хліб-42 чверті пудів, ярого-21 чверть пудів та стаття доходів від оренди державного дому казні під винну лавку з доходом 140 руб. на рік."

Під час Великої Вітчизняної війни в 1941 році через Віту-Поштову проходив передній край оборони Києва. За мужність, проявлену у боротьбі з німецько - фашистськими загарбниками, 167 жителів села нагороджені орденами та медалями.

Посеред мальовничої долини, покритою з усіх сторін хвойними та листовими лісами, на відстані 18 км на південь від Києва, вздовж берегів річок Сиверка та Ірпінь, розташувалось невеличке село, з багатою історією – Віта –Поштова.

В книзі Л. Добровольського «З минулого Хотівської околиці Києва», 1927, про цю місцевість розповідає: «Південно-Західні околиці Києва, починаючи від деміївського краю міста (Московский район — авт.) й с. Жуляни і кінчаючи долиною середньої течії Віти, становлять невелике плато, що його найвища частина лежить на обмирі поміж колією залізниці та Києво-Васильківським шляхом, який поза х. Красний Трактир розгалужується на порівнюючи недавній поштовий трахт у бік с. Поштова Віта та ще давніший, можливо, великий шлях через с. Хотів і т.ін.

Ця частина плато являє собою гребінь вододілу поміж річковими системами Ірпiня й Віти, двох найважливіших коло міста право дніпрянських допливів що з них перший плине на північ від Києва, а другий на південь від нього.

Обриси та рельєф території, що її оглядаємо, залежить переважно від взаємовідносин Дніпра і Віти.

Опріч безпосередніх передмість Києва — Солом'янки з Чоколівським виселком, Забайків'я з Совками — Пронівщиною, Деміївки з Голосієвим та Кра¬сним Трактиром, у місцевості, яку оглядаємо, можна зазначити низку залюднених пунктів: Жуляни, Крюківщину з Шахравщиною й Давиденковим виселком, Чайне, Теремки, Хотів з Теофанією, Чабани, Юр’ївку, Поштову Віту, Круглик, Мишаловку й Корчувату з Китаєвим, Пирогів з Ярівнями, Литовську Віту з Володаркою, Лісенки з Церковщиною та інші».

В селі при сільському клубі, яким завідує Гончаренко Марія Володимирівна, вже більш як три роки створений художній хоровий колектив “ Вербиченька “, під керівництвом Мельник Наталії Григорівни.

по матеріалам зав. клубом с.Віти-Поштової Мельник Н.Г.2005р.

Cело Дмитрівка, Петрушки

с.Дмитрівка, с.Петрушки с.Дмитрівка, с.Петрушки с.Дмитрівка, с.Петрушки с.Дмитрівка, с.Петрушки с.Дмитрівка, с.Петрушки с.Дмитрівка, с.Петрушки с.Дмитрівка, с.Петрушки с.Дмитрівка, с.Петрушки

Колись на нашу землю нападали дикі орди. Я ще пам’ятаю за селом високі могили. За давніх часів на цих могилах ставили високі тички з віхтем соломи на кінці, вмоченим у смолу. Як тільки дозорці помічали наближення ворожої навали, вони запалювали віхоть. Це був сигнал, побачивши який мирне населення (наші предки) тікали в ліси.

Там, де тепер розкинулось на горбах та долинах наше село, шумів раніше Чорний ліс. Тут і ховались втікачі від татар. Дехто з них тут оселився назавжди. Спершу було в нашому селі сім хат, пізніше їх стало більше…

Так починається історія села Петрушки, найдавнішого населеного пункту на території Ради, записана з уст найстаріших жителів села Антоненко Сильвестра Григоровича та Угляренко Мини Сидоровича.

Історія виникнення села Петрушки іде у сиву давнину. Перші спомини є вже в період боротьби Б.Хмельницького зі шляхтою. В даному районі це був самий великий населений пункт і до 1940р. нараховував 200 дворів.

Населений пункт Мила виник приблизно в 80-х роках минулого сторіччя на базі побудови заїзджих дворів поштової станції. Це був хутір із кількома будиночками і вже в 1940 році нараховував більше 30-ти дворів.

Населений пункт Капітанівка виник пізніше хутора Мила, як дачне поселення. Біля хутора Мила, обабіч траси Київ-Житомир «Брест-Литовське» шосе, простягалися великі лісові масиви, що давали можливість створенню невеликих поселень селян у період Столипінської реформи. Було 36 уособлених садиб. В кінці 30-х років нашого сторіччя почали селитися селяни на центральній садибі, значна частина яких переселилася з села Мотижене Макарівського району. Так виникло село Дмитрівка.

До революції наші села були обшарпані і бідні. Хати розкидані на чималенькому просторі, низенькі, під соломою, вікна малесенькі. Типові хати дореволюційного села.

Посеред села стояла корчма, а напроти неї у звичайній сільській хаті була школа.

Перед війною 1914 року землю села Петрушок купив пан Махновський. Він був професором медицини і був членом земства.

При зустрічі з селянами він пообіцяв зробити щось добре для села. Незабаром силами селян під керівництвом панського уповноваженого була побудована школа, в якій і розпочалося навчання.

Школа мала дві класні кімнати і квартиру для вчителів.

Після Жовтневої революції 1917 року влада переходила з рук в руки. Нарешті в кінці 1917 року, встановилась Радянська влада. Земля, яка належала панові, була розділена незаможним селянам на кожний селянський двір. Активістом серед селян був Шматко Сергій, який і став першим головою Петрушківської сільської Ради.

У 1926 році була організована перша комсомольська організація, секретарем якої був Михайленко Василь Пантелійович.

У 1929 році в селі Петрушки організувалися СОЗИ і колгоспи. Головою колгоспу був Угляренко Захар Сидорович. У 1930 році вони були об’єднані в один колгосп, головою якого був обраний один з найстаріших комуністів Шамич Кирило Михайлович. Завзято і радісно працювали люди у своєму колективному господарстві. З кожним роком щедріше родила земля. Вона оброблялась не тільки кіньми, а і машинами.

Приблизно в цей же час було створено колгосп в селі Дмитрівка.

Творче і радісне життя наших людей обірвав віроломний напад фашистської Німеччини 22 червня 1941 року. На початку війни був побудований Київський укріпрайон, який пройшов південніше міста Києва від Дніпра по селах Жуляни, Гутне, Гнатівна, Гориничі і по річці Ірпінь знову до Дніпра північніше м. Київ. Оборону на цьому рубежі тримала 206-та стрілкова дивізія, яка входила до складу Південно-Західного фронту. 206-та стрілкова дивізія проявила масовий героїзм в районі сіл Жуляни, Гатне, Чабани. В склад цієї дивізії входили лейтенанти Рожко Е.В., Большаков Е.Ф., Кабацура І.П. Всі вони загинули в селі Дмитрівка в 1941 році. За час оборони м. Києва воїни фронту знищили 100 тис. фашистських солдатів і офіцерів.

Під час війни 1941-1945 р.р. багато молоді було вигнано в Німеччину, частина їх там і загинула. Багато хат було спалено, активістів, яких застали в селі, розстрілювали (вчительку Грузецьку Євдокію та інших ).

Як і всі радянські люди, наші земляки ненавиділи німецько-фашистських окупантів, вони не шкодуючи життя боролися проти ворогів як на фронті так і в тилу. Є в наших селах люди, які одержали урядові нагороди за участь в партизанській боротьбі проти фашистів. Це такі як Угляренко Сергій Григорович, Зим огляд та інші.

Багато наших односельчан загинули героїчною смертю за світле майбутнє нашого народу. На полях боїв полягло 165 наших односельчан, пам'ять про них увічнена на меморіальних дошках братської могили в селі Дмитрівна, пам’ятнику загиблим в селі Петрушки та пам’ятному знаку в селі Мила.

В братській могилі села Дмитрівна поховані останки п’яти воїнів: лейтенанта Большакова Василя Фоковича, лейтенанта Кабацури Івана Петровича, лейтенанта Рожко Єфрема Володимировича, молодшого сержанта Лисина Леоніда Павловича, сержанта Мусієва Халима Звукарнаєвича, поховання яких вдалося встановити після війни.

Після війни наші села почали відбудовуватись і набагато покращали. Замість колишніх, напів сліпуватих хаток під солом’яними стріхами, виросли гарні будинки під залізом, шіфером. всі села електрифіковані, в кожному будинку є радіо, телевізор, кожна сім’я виписує газети, журнали. В селах є чотири бібліотеки, книжковий фонд яких нараховує близько 45 тис. екземплярів. В кожному селі ФАП, магазини, відділення зв’язку в селі Дмитрівна та Петрушки.

В 1968 році була відкрита Дмитрівська середня школа, в якій було 12 класів і навчалось 283 учні. в даний час навчається 647 учнів.

Багато із випускників школи стали вчителями, інженерами, лікарями, агрономами, зоотехніками.

В 1960 році на базі Дмитрівського колгоспу було створено дослідне господарство «Дмитрівка» УкрНІІ садівництва південного відділення ВАСГІЛ. Першим директором господарства був Качаленко Кузьма Михайлович, головним агрономом Бушинський Юліан Людвігович. на піщаних поліських землях було закладено фруктові сади і плантації ягідників.

І вже в 1966 році, в супереч скептикам було одержано щедрі урожаї.

В даний час господарство збирає біля 3 тис тон фруктів, 150 тон ягід.

Прибуток господарства становить біля мільйона крб.. на рік. За останні роки силами господарства побудовано Будинок Культури, приміщення виконкому сільської Ради, 2700 кв.м. житла.

В даний час розпочато будівництво 40-квартирного житлового будинку та 12-ти квартирного будинку.

Батьківщина відмітила успіхи працівників господарства. Нагороджені орденом «Трудового червоного прапора»: Безсмертний А.П., Подлюк Н.А., Бондар О.П., Салюк М.І., Томченко І.П., Москалюк В.В., орденом «Трудова слава»: Рудик В.В., орденом «Знак пошани»: Радченко І.К., Веремієнко К.Ф.

по матеріалам Дмитрівської сільської Ради,2005р.

Cело Забір'я

ЗАБІР’Я - велике і мальовниче село, яке розкинулося неподалік від Києва серед старих прадавніх лісів, що пам’ятають трагічні дні татарської навали, дзвін козацьких табель, переможний клич українських гетьманів, стогін і плач матерів, які проводжали своїх синів на війну з фашизмом.

Перша письмова згадка про село зустрічається в 15 столітті, а на початку 16 століття у ньому вже нараховувалося 70 хат. У 1569 році після утворення Речі Посполитої частина українських земель підпала під владу шляхетської Польщі, серед них і село Забір’я. Але панів у селі ніколи не було і кріпаччини воно ніколи не знало.

У 1648 році новий військово-адміністративний апарат роздавав церквам і монастирям земельні володіння. Село Забір’я було прикріплено до Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря. Так забірні стали монастирськими.

З 1787 року, коли церковні землі були перетворені у державну власність, забір чани стали «казьонними» селянами.

Село Забір’я утворилося із розрізнених хуторів, які заявилися у місцевості Забір’я. А виникли вони під час селянсько-козацьких повстань проти польського короля та під час боротьби з кримськими татарами, які нападали на Україну в союзі з шляхетською Польщею.

Повсталі кріпаки тікали за Ірпінь у Забір’я. Так у цій місцевості виникали хутори, які потім об’єдналися у село під назвою Забір’я.

Забір’я понад 133 роки було прикордонним козачим поселенням аж до другого розділу Польщі. У 60 роках ХУП століття декілька сотень повстанців відмовилися коритися панам і тікали у Великий Бір. Спочатку вони розміщалися табором у лісовій гущавині в урочищі, що зараз зветься Таборище. Жили в землянках, а пізніше - в хатах. Незабаром була збудована церква. Очевидно, з цього часу Забір’я і стало вважатися селом.

Здавна в селі живуть люди різних національностей: українці, росіяни, білоруси, татари, узбеки, поляки, євреї... Забірчани пишаються, що забірський єврей Ревель став прототипом героя п’єси класика єврейської літератури Шолом Алейхема «Tев'є Молочник».

На долю забірчан випали важкі роки голодомору, під час якого вмерли від голоду сотні невинних людей.

Трагічна сторінка історії села в роки Великої Вітчизняної війни, під час якої 53 забірчани впали смертю хоробрих на чужій землі, яка навіки їм стала рідною. 116 воїнів-визволителів впали смертю хоробрих, захищаючи наше село від ворогів. 105 забірчан були вивезені в рабство в Німеччину, де 5 спочивають вічним сном.

Після війни село поволі стало підводитися із руїн: відбудовано школу, сільське господарство.

З 1967 року село почало розквітати, завдяки Київському рибкомбінату. Було збудовано дитячий садок і школу.

Сьогодні Забір’я - промислово-сільськогосподарський центр. Загальна плота 2207.4га. налічує 681 двір і 1780 чоловік населення. В межі села введемо 4 садові товариства.

На території села розташоване ВАТ «Забір’я». Акціонери займаються розведенням ставкової риби, вирощуванням грибів, засівають поля житом, пшеницею, вівсом, гречкою і кукурудзою . На дерево-металообробному заводі працює зварювальний і столярний цехи, пилорама. Крім того, виготовляють профнастил, канати, вірьовки, нитки, рекламні щити і переробляють пластмасу.

У селі працюють чотири приватні магазини, кафе-бар. У селі є дитячий садок. мед амбулаторія, будується будинок культури. Окрасою села є Берегиня, яка є сільським оберегом, Заступницею і Покровителькою забірчан, кожного, хто відвідає наш мальовничий КУТОЧОК.

по матеріалам сільського голови Ярошенко П.О. 2005р. Н.Г.

с.Крюківщина

Крізь товщу минулих літ

Кожний із нас ніжно любить свій дім, в якому народився і виріс, любить свою вулицю, якою вперше йшов до школи. З хвилюванням кожний пригадує червону калину у лузі чи крислату вишню біля свого вікна, з якого почалося знайомство з життям. І в години радості, і в гіркі хвилини прикростей наші думи завжди з рідним краєм, з дорогою Вітчизною. Так згадує у своїх історично-літературних нотатках колишня вчителька Крюківщинської школи О.Ф.Рєпіна.

Любов до рідного села, до рідного краю - це гаряча любов до рідної Батьківщини. Знання героїчного минулого, прекрасного сучасного і казкового майбутнього села, в якому живемо, творимо, кохаємо, збагачує нас духовно, поглиблює любов до свого краю, дає можливість краще бачити і відчути майбутнє нашої країни.

Село Крюківщина рядами гарних чепурних осель потопає поміж вишневими садками. На перший погляд звичайне, нічим не примітне село, яких багато на Київщині, але для Крюківщинців - це надзвичайно дороге, рідне село, для них воно найрідніше і найдорожче.

На карті Вітчизни - Київської області - село Крюківщина позначене невеличкою крапкою на правому березі Дніпра в 11 кілометрах на південний захід від Києва, за 2 кілометри від села Гатне і від „Желанского полустанка в 1 версте", як значиться в книзі „Уєзды Киевской... Статистическив и исторические заметки. 1884 год".

Назва села Крюківщина нагадує відому в малоросійській історії війну Круківщину. Раніше ж село називалось Кривківщиною. Так значиться воно в рукописі бібліотеки Софіївського собору №372, в межовому акті 1701р. Цього документа ось як сказано про межі села: „Почавши від криниці Дніприка дорогою Гатенською до долини Журавлиці і до Доброго дуба при Журавлиці. Журавлицею в річку Шатенку. Шатенкою на низ до греблі Шахрайського; від греблі вгору річкою Кривківською до дороги, яка веде чере з село Кривківщину. Тою дорогою мимо грабового ліска, вправо на Кривківському полі, а вліво біля конців на Шахрайській землі до вершини Турової долини, до Києва повернувшись Боярською дорогою, мимо самої вершини Кривківки, там же біля конців вправо на Кривківській насипаних, просто тою ж дорогою аж до Дніприка. Дніпрецем вгору до дороги знову Гатенської".

Про походження назви села існує кілька легенд. В одній з них розповідається, що за часів кріпацтва тут, біля села, через ліс проходив Чорний шлях. В лісі водилось багато круків. Чумаки, лаштуючись відпочивати заздалегідь оповіщали своїх: „Зупинка в круківщині". Від того й пішло -Крюківщина. Інші розповідають, що село одержало назву від його засновника магната Крюкова, який довго панував тут. Йому належала більшість земельних угідь. Окрема частина села називається Шахравщиною. Відокремлюється вона від Крюківщини лише горою в один ,кілометр і лежить при самій річці Сіверці. Заселена Шахравщина на початку XVII століття нащадками Молдавського емігранта Давида, який одружився на українці і поселився тут. До революції їх було 154 чоловіки. В 1917 році Шахравщина приєдналась до Крюківщини. Старожителі, крім того, розповідають, що на горі між Шахравщиною і Крюківщиною, де тепер видно сліди якогось поселення, жив князь Шахрай, який володів усіма навколишніми селами.

В літописах Київської Русі говориться, що місцевість, на якій розташована Крюківщина з Шахравщиною в минулому була покрита густими лісами, і на ній часто відбувались міжусобні бойові сутички князів, побоїща з печенігами, половцями. Німими свідками тих історичних подій тих давніх часів є дві могили. На них пізніше стояли вітряки.

Важко сказати про існування в той час Крюківщини, але відомо, що на горбах річок Дніприка, Віти, Сіверки, Кривківки, в урочищі Турової долини, дуже зручних для сховища й оборони, були форпости Київської Русі. Тут київські князі відбивали набіги кочових племен.

В історичних документах вперше згадується про Крюківщину з XVI століття. Протягом довгих років Крюківщина була ареною жорстоких битв і багато разів зазнавала спустошення, особливо в період визвольної війни 1648 - 1654 років те народних повстань 1689 - 1693 років.

Люди Крюківщини, як і весь український народ, боролись й проти царського гніту і ще більш не хотіли окатоличення Польщею та відриву від Московії. Проти інтересів царату виступав гетьман Мазепа. Йому належало понад 20 тисяч дворів, в тому числі вся Крюківщина.

За заслуги перед шляхетною Польщею, гетьман Мазепа щедро нагороджував монастирі.

Так у власність Михайлівського Златоверхо Київського монастиря Ігумену Корниловичу Захарію 22 серпня 1699 року було передане село Крюківщину (як значиться в рукописі „Опись краткая имений монастиря Златоверхо Михайловского Киевского 1854 г.").

Селяни Крюківщини змушені були працювати на своїх власників, з них стягнули грошові і натуральні податки.

В той час в Крюківщині було 60 хат. Чимало з них топилися „по-чорному", тобто не мали димарів. При житлах не було господарських будівель, дворів. Хата з однієї кімнати через сіни, в яких утримувалась худоба.

У жителів (а їх було 416 чоловік) налічувалось 20 корів, 130 овець, 8 коней, кури.

Селяни вирощували овочі, мак, частково коноплі, гарбузи, жито. Злидні, убозтво, жалюгідність життя гнали крюківщінців на заробітки в Київ, у найми до багатих на 4 коп. в день.

В 1786 році вийшов указ про створення казенних сіл на базі монастирських поселень. І Крюківщина стала казенним селом. Тут жив учасник гайдамацького руху Яків Довгаленко.

По свідченню довідкової літератури, в 1900 році в Крюківщині проживало 582 людини.

В селі був збудований вітряний млин, церква, кузня, корчма, крамниця. Ніякого майна, крім хати і дітей не мали Корній Щербина, Іван Котирло, Фадей Ткаченко, Тимофій Лабунський – всього 70 дворів. Лише кілька сімей мали по 10-15 десятин землі, інші ж гірко бідували.

Напередодні 1900 року в Крюківщині відкрилась церковноприходська школа. Вона була підлегла церкві. Навчались в ній хлопчики Крюківщини і Бровки. Перший день навчання оголошував піп. Починалось навчання пізно восени, коли не треба вже пасти худобу і закінчувалось ранньою весною.

Дівчаток тоді в школі майже не навчали.

Піп щодня перед навчанням питав закон божий. За незнання закону божого дітей карали - били чотиригранною лінійкою, ставили до стіни в куток. В одній групі вчилися по 3-4 роки. Вивчали напам'ять підручник, ніяких інших книг не читали. В селі 80% населення було неписьменним.

Такі спогади про стару школу залишив нам старожитець Максим Кононович Степаненко.

На цей час крюківщинці мали тісний зв'язок з робітниками Києва, які приносили в село різну літературу. Були серед тих книжок і політичні. 14 березня 1905 року в Крюківщині знайдені прокламації „До селян, робітників", „Початок революції в Росії", які закликали народ до повстання, до повалення самодержавства.

Десь у кінці минулого століття проник в село шевченківський „Кобзар". Спочатку збирались у день відпочинку, у святкові дні і читали вголос „Кобзаря". Шевченкове слово бадьорило нас, вселяло надію на кращу долю, кликало до боротьби", - пригадують старожитці Данило Маркіянович Науменко, Ткаченко Федось.

Великі зміни принесла Жовтнева революція. В 1919 р. в селі остаточно ліквідовані рештки банди Денікіна, яка ввірвалася в Крюківщину і замордувала багатьох людей. Встановилась Радянська влада. Крюківщинці вітали її. Нечуваний трудовий ентузіазм і невичерпну творчу ініціативу проявляли селяни. На заклик партії організували „Ленінські тижні", перші суботники. У перші роки становлення було створено комітет незаможних селян і комсомольську організацію.

Людська пам'ять зберегла для нащадків імена перших комнезамівців: Якима Фоковича Давиденка, Сергія Мироновича Катрюка, Олексія Юхимовича Павленка. Секретарем сільського комсомольського осередку було обрано Олександра Семенченка.

В 1919 році в Крюківщині почала діяти чотирирічна загальноосвітня трудова школа, в якій учорашні бідняки навчалися грамоті, прилучалися до духовних скарбів народу.

Перші вчителі села Шумилін Михайло Дмитрович і Бабич Михайло Семенович в 1922 році організували прийом в комсомол зразу ЗО молодих активістів. Найактивніші з комсомольців Бабич Д.Й., Бабич О.І., Бабич Д.К., Чмихаленко М.Т., Смаляний П.І., Сухов Г.І., Азіна У.К., Юзефович Л.Л., Ситниченко П., Кокорін М., Мовленко М., Бальзамова і багато інших стали творцями нового життя, носіями культури в рідному селі.

Вони організовували ліквідацію неписьменності, самі вчились і вчили інших. Комсомольське бюро м Крюківщинській школі створило перший комсомольський загін. Вожаком його був Ситниченко Павло. Комсомольці організували в школі кооперацію, самі торгували, організували самообслуговування: прибиральниць в школі не було. Вони створили бібліотеку, стали учасниками драматичного і хорового гуртків, боролись з церквою і її забобонами, залучили в свій колектив попа Бортовського, який відмовився від релігії, вели агітацію за об'єднання селян в кооперативи, допомагали боротись з куркулями. Збори, виступи художньої самодіяльності проходили в сільському клубі, який розміщався в монастирській церкві. Активісти села разом з учителями організовували читки літератури, домоглися, як це не було важко, постановки п'єс українських драматургів - Старицького, Карпенка - Карого, поставили драму Шевченка „Назар Стодоля", інсценізували поеми „Катерина", „Наймичка". З підготовленим матеріалом виїжджали в Пост-Волинський, де знаходилось артилерійське училище, в села Хотів, Гатне. В селах виступали в сараях кооперативу, де було вогко, не було стільців і лав. Всі сідали на сиру землю, стояли. Але це були події, які збирали багато людей. Комсомольці Крюківщини виїжджали на роботу в Боярку, очищали залізницю від снігу, вантажили дрова, зустрічалися там з Миколою Островським, який працював тоді в залізничних майстернях.

В 1924 році в Крюківщині була створена партійна організація. Одним з перших секретарів партосередку був Запорожець. Щовечора він був у клубі з молоддю - вчилися будівництву соціалізму.

Неврожай 1921 року. Тисячі голодуючих в Поволжі. Тоді ж на зборах села було вирішено: кожні 10 сімей Крюківщини мають забезпечити хлібом одного голодуючого в Росії.

Так ще в ті далекі часи виконали крюківщинці свій інтернаціональний обов'язок перед російськими братами. Надалі цій дружбі судилися нові випробування і нові здобутки. В боях за рідну землю гартувалася вона, в радощах творчої праці розцвітала.

19 грудня 1923 року селяни Крюківщини організували сільськогосподарську артіль імені 1-го Травня. В неї об'єдналось 14 найбідніших сімей. В їхньому розпорядженні було 5 коней, 5 плугів, 2 корови, 6 дерев'яних борін, 1 лоша, 5 возів.

А 15 лютого 1924 року всі члени артілі вступили в кооператив. Тридцяті роки стали переломними в історії села Крюківщини. Країна ставала на рейки суцільної колективізації сільського господарства.

Партія прислала в село комуністів, робітників промислових підприємств, які допомагали місцевим жителям організувати колгосп.

Так на далі міцніла смичка Серпа і Молота.

У 1930 році селяни Крюківщини об'єднались у колгосп „Червоний партизан". Назвали його так в пам'ять про односельців, що полягли в боях за владу Рад. Першим головою крюківщинського колгоспу став київський робітник „двадцятип'ятитисячник" Павло Павлович Загорулько. Держава чим могла допомагала колгоспу.

У 1933 році на крюківщинських полях з'явилися трактори „Фордзони", згодом сівалки, жниварки.

Першими комсомольцями-трактористами були Бабич Максим Карпович, Кравченко Артем Федорович, Давиденко Микита Фокович, Котирло Іван Кирилович, Давиденко Павло Прохорович, Науменко Тетяна Захарівна.

Розпочалося будівництво тваринницьких ферм. Саме на цей час припадає початок дружніх взаємин хліборобів „Червоного партизана" з трудівниками Раменського району Московської області.

Технічна озброєність у раменців була вищою. Їх досвід в справі механізації сільськогосподарських робіт став у великій пригоді крюківщинцям. Раменці ж приїжджали в „Червоний партизан" повчитися майстерності у передових доярок господарства Наталії Клименко та Наталії Ситниченко, Серафими Білеки, які на той час мали великі здобутки. Скоро вони стали орденоносцями, неодноразовими учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Вчилися раменці у досвідчених свинарок Мотрони Моторної і Марії Головатої, Савенко Єфросинії Іванівни.

Та вороги перервали мирну працю. Зненацька почалася війна. Фашистські орди топтали землю Київщини, рвалися до столиці нашої України. Через Крюківщину проходила лінія оборони Києва. Тут стояли насмерть бійці 640 стрілкового полку, 147 і 209 стрілкових дивізій.

В цей важкий час трудівники Крюківщини зуміли евакуювати на схід основне громадське багатство - ствдо колгоспних корів. Цю відповідальну справу було доручене патріотам Сухову Г.І. та Бабичу О.І.

Разом з колгоспними доярками та погоничами Клименко Н.А., Ситниченко Н.П., Науменко Т.З., Качайло К.І. пройшли вони сотні кілометрів по бездоріжжю, не раз попадали під обстріл ворожих літаків, тяжко хворіли, і все ж громадське добро врятували. Через чотири місяці дісталися вони туди на Поволжя, населенню якого крюківщинці допомагали у голодному 1921 році. Мов рідних зустріли росіяни українців з Київщини. І хоч самим було сутужно, знайшлися у них і хліб і сіль, і теплий одяг, і щире слово для побратимів.

Став там головою колгоспу імені Сталіна Бабич О. І. Пізніше саратовці провели його і Сухова Г.І. громити ворога, обороняти Ленінград.

— У складі нашої частини, згадує Григорій Іванович Сухов - були воїни багатьох національностей. І всі ми розуміли, що захищаючи героїчний Ленінград, ми відстоюємо тут нашу Батьківщину.

Понад двісті чоловік с. Крюківщини захищали Вітчизну. Серед них генерал-майор Трохим Кирилович Котирло.

Звільняючи рідну Крюківщину від фашистів, загинув 21-річний лейтенант льотчик Михайло Власович Ситниченко. Не повернувся з війни додому його батько і ще 123 крюківщинців, 61 наш земляк пропали безвісті.

За мужність і відвагу 148 фронтовиків села нагороджені орденами і медалями СРСР.

Багато бід заподіяли гітлерівські вояки жителям Крюківщини. Окупували село 18 вересня 1941 року.

Гітлерівські вояки зруйнували, спалили 102 хати мешканців села, від громадських будівель не лишилося каменя на каменю, насильно вивезли в рабство 39 осіб та одного замордували.

Під час бомбардування німецькою авіацією вбито 191 чоловіка. Є в Крюківщині братська могила. Сплять тут вічним сном українці, росіяни, білоруси, казахи, вірмени. Герої - воїни. Їх 836. Серед них Герой Радянського Союзу з Івановського краю М.М. Балуков, ровесник Ситниченка М.В. 6 листопада 1943 року Червона Армія звільнила їКрюківщину. За це дорого заплатила 163 стрілкова дивізія, бойовий шлях якої вивчили учні Крюківщинської школи.

У господарство повернулися тваринники з чередою корів. І знов у важкий повоєнний час подали допомогу російські брати. З Раменського району трудівники „Червоного партизана" одержали худобу, насіння, сільськогосподарський реманент, запчастини. З різних міст Росії на адресу Крюківщинської школи надходять підручники, канцприладдя. З допомогою російських побратимів піднімалось господарство з руїн, відбудовувалось село. Уже через 10 років колгосп „Червоний партизан" став одним з кращих у районі. Голова колгоспу Бабич 0.І. був нагороджений орденом Леніна. Чимало часу минуло з тих пір. У 1959 році відбулося укрупнення господарств. Господарство Крюківщини і Гатного об'єдналися (головою було обрано В.Т. Яхна), воно міцніло, розвивалось. На базі об'єднаного колгоспу в 1962 році створено радгосп „Мічурінський", спеціалізована господарство по виробництву овочів і молока. А з 1974 року - відділок №2 радгоспу „Тарасівський", землі якого розкинулись на десятки кілометрів - від Київської кільцевої дороги до Боярських лісів на захід та до Одеської траси на південний схід.

У великій пошані в земляків бувша свинарка з колгоспу „Червоний партизан" Савенко Єфросинія Іванівна, нагороджена медаллю „За доблестньїй труд в Великой Отечественной войне", дипломом І ступеня за вирощування поросят, почесними грамотами, неодноразова учасниця ВДНГ.

В селі виросла ціла армія передовиків. Понад 300 крюківщинців нагороджені орденами та медалями. Багато людей мають високі нагороди, як Раташнюк Тетяна Павлівна, нагороджена орденом Жовтневої революції, орденом „Знак Пошани", медаллю „За доблестньїй труд". Носарчук Степанида Антонівна, Клименко Наталія Аврамівна мають ордени Трудового Червоного прапора, медалі „За доблестньїй труд", а Наталка Аврамівна нагороджена ще й малою срібною і чотирма бронзовими медалями учасника ВДНГ.

Тут проживають матері, удостоєні почесного звання „Мати-героїня": Давиденко Анастасія Филимонівна, яка виховала 11 дітей. По дев'ятеро дітей мають Давиденко Віталіна Цілістратівна і Слободенко Меланія Тимофіївна, восьмеро дітей виростила Катерина Кононівна Ситниченко Котирло Надія Данилівна, Савенко Тетяна Макарівна, Дворник Мотрона Михайлівна, Савенко Віра Феодосіївна мають по п'ятеро дітей.

Трудовим неспокоєм, творчою працею сповнені будні „Тарасівського" колективу, до складу якого входить село Крюківщина. Колектив другого відділку станом на 5.ХІІ. 1982 року виконав план надою і здачі молока, м'яса, овочів, фруктів. Радгосп закінчив сільськогосподарський рік з прибутками біля 500 тисяч карбованців.

Господарству за виконання плану по надоях молока вручено перехідний Червоний прапор.

Другий відділок план виробництва молока виконав ще на 25 листопада 1982 року. Вагомий вклад у цю справу внесли доярки Васькевич Дарія Іванівна, Якимович Ольга. Вони надоїли за 11 місяців по 3671 кг молока на 1 корову, або більше проти минулого року на 1436 кг. Доярки: Науменко Людмила Василівна і Моторна Ніна Сергіївна за 11 місяців надоїли по З634 кг на корову - більше, ніж у минулому році на 1305 кг. Від них не відстають Митченко Євдокія Максимівна і Старунська Зінаїда Іванівна, Катрюк Надія, Іщук Антоніна і Мироненко Ніна, Логвиненко Надія і Присяжна Людмила, Довга Катерина і Петриченко Тамара та ін. Добре працюють такі тепличниці: Заліток Ніна Олександрівна та Кучма Віра Савівна. Вони в теплиці виростили огірків по 22,5 кг на 1 кв.м. Овочева бригада закритого ґрунту виконала план здачі овочів на 156%. З плану 246 т. здано державі 394 т. добротних ранніх овочів. Майже кожного року крюківщинці в складі районної делегації їздять у Підмосков'я запозичувати у раменців усе краще, передове, самі охоче діляться своїми досягненнями в праці. Дружба трудівників двох районів ще більше зміцніла. Доповнилась дружба трудівників нашого радгоспу з колективом Смолевичського району Білоруської республіки діловим співробітництвом, трудовим суперництвом, зав'язалися братерські стосунки між учнями Задомлянської школи Мінської області і школярами Крюківщини. Зараз в Крюківщині проживає 3622 людей різних національностей: українці, росіяни, білоруси, молдавани, осетини, татари, поляки, вірмени, чехи. 284 чоловіки мають вищу освіту. 467 - середню спеціальну. 327 хлопчиків і дівчаток навчаються у школі.

А якими професіями володіють жителі Крюківщини, діти сільських хліборобів! Тут водії, механіки, слюсарі, токарі, трактористи. оператори машинного доїння, зоотехніки, ветлікарі, агрономи, будівельники, сантехніки, поліграфісти, вихователі, вчителі кулінари, художники, поети, журналісти, інженери, продавці електромонтери, музиканти, бухгалтери, лікарі, медсестри електрозварники, швачки. Стали офіцерами понад 50 жителів Крюківщини.

День у день кращає Крюківщина.

Через село пролягає високовольтна лінія, газопровід.

Виростають нові мікрорайони, вулиці.

Одна з них носить ім'я земляка льотчика лейтенанта Михайла Ситниченка. В селі діє літературно-краєзнавчий музей, де зібрані матеріали про село, про молодих поетів, які загинули в роки Великої вітчизняної війни.

Біля школи розростається сад поетів.

З центра села регулярно ходять на Київ рейсові автобуси.

В даний час радгоспу в селі немає, землі розпайовані. Члени агрофірми „Крюківщина" в кількості 218 осіб одержали паї від 1,6 га до 3 гектарів.

Про минуле „Крюківщини" можна сказати відверто, що успіхи працівників господарства були вагомими, про що свідчать приведені вище досягнення, а також нагороди одержані ними.

Працівники Крюківщини, як говорять в народі, задніх не пасли, вони не відставали від своїх сусідів, їх шанували в районі, області.

Підростаючому поколінню можна гордитися своїми батьками, які досягли в свій час таких високих показників і мали державні відзнаки. Даремно ордени і медалі не давали.

Дай Бог працівникам агрофірми досягти подібних результатів. Ви працюєте на тих же землях, в тих же природних умовах і у вас є з кого брати приклад. Хочеться надіятися, що молода зміна не підведе своїх попередників. Правда, сучасні умови для господарювання інші, але необхідно розуміти, що життя на місці не стоїть -змінюється. Тому необхідно шукати нові підходи у взаємовідносинах, нові форми організації праці і оплати та інше. В Україні, а особливо на Київщині є сільгосппідприємства, які вже добилися хороших показників як в рільництві, так і в тваринництві. До речі, як повідомлялось в ЗМІ багато селян вже переходять на форми колективного обслуговування в тваринництві, де підвищується продуктивність праці та інше.

Крюківщина надзвичайно мальовниче приміське селище, яке потопає в зелені, сприяє позитивне враження на відвідувачів. Відчувається, що люди його з любов'ю відносяться до свого батьківського порогу. Люди тут привітні, ввічливі, доброзичливі. З ними приємно спілкуватися і вести розмову на любу тему.

В селі побудовано нову школу, яка укомплектована висококваліфікованими педагогічними кадрами. 3 великою повагою користується директор школи Анатолій Іванович Снісар, вчителька з історії - завідуюча краєзнавчим музеєм у школі Костина Людмила Сергіївна та багато інших вчителів. В школі навчається понад 750 учнів.

Про здоров'я дітей та всіх мешканців села турбуються працівники медамбулаторії, де працюють 3 лікаря і 5 медсестер. Головним лікарем працює Олена Євгенівна Головіна. До неї цю посаду займав Рудник Анатолій Адамович. Двері поліклініки завжди відкриті для мешканців села, при необхідності, в таких випадках, коли потребується швидка допомога - медпрацівники надають їм своєчасно.

В селі працює дитячий садочок на 70 місць. Але він переповнений. Це говорить про те, що молодь одружується і веде здоровий спосіб життя - народжують дітей. Село Крюківщина розвивається, будується. Так, в 2002 році збудували і здали під житло 4 будинки „Сільгоспхімії" на 115 квартир. В 2004 році обласна база „Сільгосптехніки" здала під житло 105 квартир, а в 2005 році ще буде здано 120 квартир.

В селі працюють спиртзавод, укрмлин, фірма „Вікна, двері", фірма „Кон-рен", „Універсам" де виготовляється продукція для населення, для будівництва офісів, що забезпечує робочими місцями значну кількість крюківщинців Керівництво села живе турботами своїх мешканців, тому планується в подальшому майбутньому побудувати тут Будинок Дозвілля. В центрі Крюківщини поряд з Меморіальною дошкою пам'яті односельцям, полеглим у боях Вітчизняної війни 1941-1945 років, виконком сільської ради рекомендує встановити Стелу Почесним громадянам села, які перемогли ворога і залишились живими та особам, як активним громадським діячам, за вагомий вклад в піднесенні добробуту народу, це: Сезанович Михайло Петрович, Ющенко Іван Павлович, Платонова Галина Ничипорівна, Кондралюк Іван Григорович, Клімов Віталій Олександрович, Яровий Михайло Павлович, Снісар Анатолій Іванович, Глуховськии Анатолій Федорович, Буханенко Іван Іванович, Павленко Галина Федорівна, Троянський Василь Кирилович, Бондаренко Павло Федорович, Давиденко Іван Олександрович, Назаренко Ольга Петрівна, Ситниченко Олександр Григорович, Кузьменко Олександр Іванович, Рудник Анатолій Іванович. В Крюківщині працює відділення зв'язку, аптека, продовольчий і промтоварний магазини, кіоски, тому необхідні життєві повсякденні потреби можна мешканцям задовольнити в селі не гаючи часу на проїзд до Вишневого чи Києва. Особливо це важливо для людей похилого віку і хворих. Село газифіковано. Відрадно, що дороги в селі в доброму стані, заасфальтовані. По обіч вулиці ростуть зелені насадження: дерева, кущі зелена трава та квіти - це легені селища. Важливо, що до озеленення села залучається молодь. В цьому велика заслуга Виконавчого комітету селищної ряди і зокрема, голови Сезановича Михайла Петровича. В 2002 році Крюківщинці вдруге обрали сільським головою Михайла Петровича Сезановича, 1957 р.н., економіста з вищою освітою, юридично грамотну досвідчену людину. Заступником голови працює Глуховський Анатолій Федорович.

Нарис: Павел Бондаренко, Сергій Глущенко, Іван Давиденко, Василь Троянський

с.Музичі

Після виникнення м. Києва племена , які населяли береги річки Дніпра , починають створювати хутори і селища , які згодом відіграють велику роль у розвитку Київської держави .

Поряд із створенням хуторів і селищ виникають монастирі, наприклад : Видубецький , Києво - Печерський та інші, які згодом відіграють велику роль у культурному і політичному житті Київської держави . Позитивне значення монастирів затінюється жорстокою експлуатацією селян – кріпаків.

Протягом 9 століть Києво - Печерська лавра прибирала до своїх рук матеріальні багатства трудового народу : орну землю , луки , ліси . За вірну службу древньоруські князі дарували лаврі землю і села з селянами . Іпатіївський літопис 1158 р. повідомляє про те , що Ярополк Ізяславович подарував Києво - Печерській лаврі Нобольську волость , Дервську і Лукську . ( взято із книги " як жили селяни - кріпаки Києво - Печерської лаври ", Київ 1958 р. ст. 5)

Із цього витікає , що землі с. Музичі належали Києво - Печерській лаврі. А тому в історичних замітках Києво - Печерської лаври згадується про село Музичі .

За людськими переказами відомо , що в третій балці (Довгий брід) колись було четверо невеличких сіл : Старосілля , Вареники , Македон і Селища . Але під час татарської навали ці села були вщент знищені . До нашого часу на тих місцях збереглися биті черепки , червона цегла і великих розмірів людські черепи .

Люди , які залишилися в живих після татарської навали , заснували нові села вже в інших місцях недалеко від" Довгого броду ". Так люди з села Старосілля заснували село Новосілки , з села Македон - село Ясногородку , а з села Вареники - село Музичі, в 5-ти кілометрах на північ від " Довгого броду ".

Цікавим історичним доказом того , що після татарської навали село Вареники назвалось Музичами є те , що в 1904 р. в сільській церкві знаходилась стара дерев'яна ікона , на якій був напис : " Офіра Якима Котляра на спомин села Вареники ".Хоча в селі Музичі прізвище Котляр і не збереглося , зате залишилося урочище " Котляруки ". (тепер там живуть Харченки ).

Село Музичі заснувалось в другій балці , вужчій і глибшій за " Довгий брід " , багатшій на воду і ліс . З усіх боків село було оточено віковими лісами , які збереглися аж до 1902 року . До нас дійшли тільки назви тих лісів: " Великий гай", "Гайок ", "Березняк ", "Колумбетів ліс ". Скрипченко жив у селі Вареники і мав поряд з тим іще притулок у Скрипченому лісі. На роздоріжжі Колумбетового кутка стояла кузня, господарем якої був Скрипченко .Цей ліс , який належав йому, і в сучасний період носить назву Скрипченків ліс .

За переказами старожилів в 1600 році в селі була побудована дерев'яна церква , яка стояла більше 300 років. В ній знаходили записи про історію заснування і розвиток села Музич. Стояла вона на пагорбі, який був нанесений руками селян - кріпаків .

В 1648 році почалась визвольна боротьба українського народу проти польських панів . В цій боротьбі приймали участь і жителі села Музич . В народі збереглися перекази , що в Тарасовому яру і в лісі "Кунянка" знаходився табір козацьких військ .

Версій щодо назви с. Музич є дві :

Перша - поруч є с. Княжичі і воно було село київського князя , а в Музичах жили мужики через те і Музичі, але після 1240 р. коли Київ був спалений монголе - татарами, село втрачає своє значення і перетворюється в звичайнісіньке хліборобське . Та на той час с. Музичі не існувало . Воно з'явилось в 17 ст.

І друга версія така : колись тут жила сім'я музиків - віртуозів , яких запрошували грати весілля в усі села . Музиків знала все довкілля . Раніше в селах були не вулиці, а кутки і носили вони імена шанованих людей , які жили на цьому кутку -Мальований , Башин , Харченків , Колумбетів, Пащенків .Значить і назва села - це ім'я людини , шанованої в селі і окрузі . Такою людиною був музика , бо село знали по музиках . А враховуючи що поблизу були Княжичі , Горбовичі, Гореничі - Музики по транскрипції почали називатись - Музичі .

Утворення с. Музичі збігається з періодом , який має назву в історії - Руїна .

Діяльність гетьманів , поділ України на Лівобережну і Правобережну , безкінечні напади турок і татар довели до того , що люди тікають зі своїх поселень . Київщина стає пусткою .

В цей час стає відомим ім'я Фастівського полковника Семена Палія . В 30-х роках 17ст. його полк розміщується в Балках біля с. Вареники , яке на той час було пусткою .

Частина жителів із балок ( с.Вареники ) втекли і поселились понад річкою Тростинка . Вони поклали початок існуванню с. Музичі. Семен Палій поселяється в Тарасовому яру , що недалеко від Музич , а село було приписане до Фастівського прикордонного козацького полку . Із с.Музич в полку відбували військову службу 44 молодих сільських козаків - селян . Тут проходили військову службу молоді і нежонаті парубки . Служба у війську тривала до початку польових робіт. Полковника Фастівського полку Семена Палія добре знали люди с. Музич по службі в полку. Про хоробрість славного полковника довго ходили перекази та легенди .Ще й досі залишилася назва Палієва могила , де він проводив раду з полком . До 60-х років ХХ ст. зберігалась криниця Палія . Вона була в кінці Тарасовського яру . В цей період і створюється с. Музичі.

В книзі Л. Похилевича "Сказания о населеннях месностях Киевской губернии или статистические й церковные заметки о всех деревнях , местечках й городах в пределах губернии находящихся " сказано про Музичі ось що :

" Музычи село в 6 - й верстах от с. Ясногородки при безымянном притоке Ирпеня. Жителей обоего пола 445 . Основателем села , прежде бывшего незначительным хутором называют Пащенка -музыканта , которого потомки й теперь живут в селе .Жители указывают место , на котором останавливался куренём (лагерем ) Палий , во время одного из своих походов изь Хвастова. На этом месте находится зкономический фольварок . В приходской церкви находится писанное Евангилие , отобраное Палием у Шведов й подаренное им в Музычанскую церковь. Церковь Михайловская , деревянная , 6 - го класса , земли имеет указанную пропорцию . Касатского времени построения ея собраны следугощие сведения : в визит за 1746 год Хвастовского деканата сказано : " в тей вси выбудована церков юж до руины наклониона , але на нова древа громада навозила ; дзвоницы нема ; дзвонов два на слупах и клепадло железне ".

В актовой же книге Радомысльской Консистории на 1755 г. написана презента княгини Людвики Шуйской в Зборовских по первому мужу княгиня Шуйская - хоронжина Брестская ( вдова Франца ), а по теперешнему ( 1755 ) замужество Быстрина , Регентова В. К. Линовска , Чахестска , добр Теребуня , Сахневич , Хвойник й Ясногородки доживотна пани , ясновельможному мощи кзендзу митрополит ! Мой пане ! Вакує тираз в добрых сынов моих Адама и Тадеуша князей Шуйских дпдичных , Музычах названных . Проше до церкви выж помпнионей нововыставионей Луку Богдьновича , а не инего кого ".

Следовательно нынешняя церковь построена около 1755 года . Впрочем , по преданию , в древнее время , еще до руин , церковь стояла на другом месте , называемом до селе церковищем".

В 1655 році всі сучасні вулиці села були заселені . Про це говорить достовірний факт , коли Харченко Філь 1920 р. будував хату, то випадково знайшов клад польських металевих грошей, де було викарбовано " Сігизмунд III - король Польщі ". Можна здогадуватись, що предок Харченка - Терещенка брав участь у визвольній війні 1648 -1654 р.р. забрав гроші у польського пана , але не використав їх , а закопав і через 300 р. знайшов їх далекий правнук.

Про участь села у визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького в народі не залишилось відомостей .

Прикордонне село Музичі проіснувало з козацькими вольностями з 1630 по 1787 р.р. тобто 157 років . Через 12 років Катерина II зруйнувала Запорізьку Січ і зі своєю свитою зробила подорож по Україні. В 1781 р. видала указ про закріпачення України . Щедрою рукою почала вона роздавати козацькі землі російському дворянству , козацькій старшині , польським панам .

Велике і несподіване горе впало на козацьке с. Музичі. Із земельних володінь села Катерина II подарувала княгині Протасовій більш як 1000 десятин гарної і рівної землі понад річкою Ірпінь . Вона переселила з Росії кріпаків зі своїх маєтків і оселила їх по обидва боки трактового шляху Васильків - Бишів - Брусилів .

Подарувала Катерина II 1000 десятин рівного поля понад шляхом Київ - Житомир українському пану Терещенку , а разом видала грамоту на володіння невеличким на той час селом Лука , жителі якого були майже музичанами .

Дворянин Залєвський також одержав грамоту на володіння 1,5 тис. десятин землі і на володіння с. Музичі .

Селянській общині залишилось більше 1000 десятин землі, і то лише одні пагорби , неудоби , грузькі болота та 20 десятин березового лісу . Люди сміючись називали цей березовий лісок "Обірок ", тобто оберемок дров .

Пан Залєвський збудував у центрі села палати: великий будинок і різні господарські будівлі, псарню . В с. Княжичі на Ірпіні збудував водяний млин і почав господарювати .

Закріпачення с. Музич розпочалось не зразу після видання наказу царицею , а років через п'ять , вже після збудування паном всіх необхідних господарчих будівель.

По переказах, коли пан будувався, то платив селянам за роботу гроші. Пан боявся зразу покріпачити селян, бо село було прикордонним козацьким і зразу селяни змогли не підкоритись пану.

Залєвський найняв собі із поляків особисту гарно озброєну охорону, а потім звелів селу знести до фільварку всю вогнепальну зброю і шаблі. Селяни скорились цьому наказу. Панщина зразу тривала три дні на тиждень, а по інших селах була вже чотири.

Пан Залєвський був за походженням українцем і знав добре дух і натуру селянина-кріпака. Покарання селян різками не проводилось. Мабуть мучила совість, бо дід його був сотником козацького полку з прізвищем Заливчий, а внук Юрій поміняв його на Залєвського Юзефа і прийняв католицьку віру.

Не затишно було на нашій волелюбній землі полякам. Архівні дані розповідають, як часто селяни нападали на будинки шляхти. Зокрема в 1759 р. 10 чоловік напало на фільварок Пелагеї Мацевич і пограбували її. (див. Докум. №1,2)

Архівні дані за 1779 р. розповідають, що житель села Музичі Литвин Дмитро спалив винокурню шляхтича Шуйського і втік за річку Ірпінь, де прийняв російське підданство.(док.№3)

В1861 р. царем був підписаний маніфест про розкріпачення селян, хоча ця воля була без землі і селяни знову потрапили в кабалу . Але землю треба було давати і в Музичах потроху йшов поділ. Земля наділялась лише корінним жителям села. До наділу землі підлягали жонаті сини батька, які не мали свого господарства. Було оголошено, що за землю селянин платити викуп не буде. Наділено було 75 домогосподарів, а наділи називались надільні номери. (док. №4)

Господарі, які мали в господарстві робочу худобу, звалися тягловими номерами, а ті, які не мали робочої худоби-піші номери. На тягловий номер наділялось 12 десятин землі, а на піший номер-7 десятин землі. Коли йшов наділ землі, з війська прийшло 4 солдати, які відслужили 25 років військової служби. Солдатам наділили на краю села по десятині для садиби з вакантної землі. Це Пилипенко, Терещенко, Панченко і Холявко. Потомки цих людей і нині живуть на цих садибах.

Обробіток землі був примітивний: соха з залізним ралом, дерев’яна борона. Урожай збирали мізерний. Частина селян почала біднішати, а інша частина-багатшати. Багато чоловіків ходили на поденні роботи в Київ, на будівництво шосейних доріг, на розкорчовку лісу. Архівні дані розповідають нам про те, як жителі села Музич Іван Терещенко і Юхим Колумбед подали прохання поміщиці Залєвській, щоб та виділила землю на будівництво школи.(див. Док. №5)

Старожили пам’ятають, що в 1913 р. через село Музичі проїжджав цар Микола II. Відомо, що в цей час проходили армійські маневри, на які приїздив цар.

Із спогадів жителя села Музичі Оголенка Івана Васильовича: "Чекали, що з Ясногородки через Музичі буде проїжджати цар Микола II. Ось і проїхали декілька військових карет. Голова села Захаренко Тодось Фокієвич зустрів царя хлібом-сіллю. Цар вийшов з карети, прийняв хліб і карета у супроводі вершників поїхала далі.

В 1900 р. в селі був заснований сільський магазин ( схожий на теперішню касу взаємодопомоги) на випадок якогось нещастя: пожежі, градобою, голодовки. На Пащенковому кутку було збудоване громадське зерносховище. Сюди щоосені кожен господар обов’язково повинен вносити певну частину зерна, а саме-мірку.

З 1900 р. в селі Музичах почали проявлятись перші виступи. То тут то там горіли панські скирти. Пан Залєвський вирішив продати свої землі і виїхав. У пам’яті музичан він залишився добрим паном, ніколи не відмовляв селянам у позиці.

Столипінська аграрна реформа не обминула і Музич. Землі були поділені на 4 якості. Заможні господарі забрали собі землі першої і другої якості і заснували хутори - "Осовик", "Заруди". При виході селянина на хутір Земство давало через банк кредит, за який селянин міг купити будівельний матеріал. У гарантію за кредит селянин повинен дати в банк як заставу одну десятину землі.

У 1912 р. Земство заснувало в Музичах прокатну станцію сільськогосподарського реманенту і меліоративного устаткування.

В 1914 р. почалася Перша світова війна . Своїм чорним крилом зачепила і наше село. Вже 3 серпня 150 чол. було відправлено на фронт . Забрали з села 9 возів, 18 коней . За час війни були мобілізовані майже всі чоловіки 1893 - 1896 рр. народження . Молодих дівчат і хлопців відправляли на білогородські поля копати окопи і ставити загорожі з 10 -12 рядів колючої проволоки .

Село залишилось майже без робочої сили . Щоб заспокоїти народ, який був незадоволений війною, царський уряд щомісяця видавав у Білогородці грошову допомогу сім'ям військовослужбовців, а також безкоштовно видавав дрова . Під час війни загинуло 25 чол., 35 чол. повернулись додому пораненими, 10 чол. потрапили в полон .

Історичні події такі, як Лютнева революція, громадянська війна, суттєво не зачепили села. Архівних даних також не збереглося, лише старожили згадують, що деякі чоловіки воювали у війську С. Петлюри, і, як кажуть старожили, С. Петлюра був у Музичах .

А коли настав довгоочікуваний мир, на Україні встановилась влада Рад, скрізь створюються революційні комітети. В Музичах також створюється сільський революційний комітет, головою був обраний Санченко Микита Фільович. Це було 17 квітня 1921 року ( архівний документ № 6 ).

Вже наступного дня комітет видав наказ, що всі мешканці села повинні були здати вогнепальну і холодну зброю. Музичанці принесли на пункт збирання зброї 182 гвинтівки, 36 обрізів, 20 бомб, 15 наганів, 3 кавалерійських шашки.

Піклуючись про дітей, ревком забезпечив паливом школу і 1 вересня в ній розпочались заняття.

Почало діяти й молочарне товариство , сільревком порушив клопотання перед Шпитьківським волосним земельним відділом про виділення частини землі з колишньої економії пана Терещенка для бідних та безземельних селян Музич .

Селяни почали ділити землю і в 1920 р. на території с. Музич створюються трудові хліборобські артілі " Труд ", " Трудовик ", " Сіяч ". Так 30 серпня 1922 року була створена сільськогосподарська артіль " Труд ". Ось її поіменно - майновий список організаторів артілі (архівний документ № 7 ).

Соціально - економічна характеристика Музичанської артілі "Труд" розповідає нам чим займалися селяни в 20-х роках XX ст.:"Околишнє населення - селяни - українці , головне заняття сільсьгосподарське : хліборобство і скотарство . Землекористування скрізь черезполосне . Певних плодозмінів теж ніде не зустрічається : панує скрізь пістропілля. Скотарство розвинене досить інтенсивно - головним чином продуктивно-молочне . Молоко та інші молочні продукти збуваються в Києві. Збут , хоч і є в Музичах молочарське товариство , мало організований і знаходиться в руках приватних посередників . Ніяких промислових культур нема . Рівень освіти членів колективу : неосвідчених - 45 нижча освіта - 28 . Загальна кількість всієї землі 156 десятин . " ( Київський обласний архів ).

Рада артілі "Труд " була обрана 15 березня 1923 р. До другого складу входили :
1. Павло Захаренко
2. Микита Санченко
3. Василь Башенко
4. Максим Римаренко
5. Давид Журавленко

Архівні дані розповідають про розподіл землі під посівними культурами (архівний документ № 8 ). Артілі " Трудовик " 5 десятин землі було відведено Київським землеуправлінням 30 серпня 1922 р., а в 1923 р. ця артіль була розформована.

На жовтень 1925 р. в Музичах існувало 3 артілі " Праця ", "Працьовик ", "Сіяч ". Архівні дані розповідають, що артіль "Працьовик " було прийнято в число членів Київської Окрколгоспсекції. Головою правління артілі було обрано Дем'яна Мотиленка , а Башенка Купріяна обрали уповноваженим на установчий з'їзд Київської Окрколгоспсекції. (архівні документи №9,10)

А ось звіт артілі " Працьовик " на 1 січня 1927 р. (архівні документи № 11 , 12 )

Архівні дані розповідають нам про роботу артілі " Праця " . (архівні документи №14,14)

В 1929 р. в країні проходить колективізація . На основі музичанських артілей в 1930 р. створюється колгосп ім. Шевченка . Першим головою колгоспу був обраний Харченко Герасим Максимович ( його ім'я носить зараз одна з вулиць с. Музич ). Було обрано і правління колгоспу :

Захаренко Євдоким Васильович, Захаренко Павло Олександрович, Дмитренко Левко Васильович, Пащенко Федь Павлович.

До колгоспу селяни вступали неохоче , спочатку лише 17 чоловік , в основному - бідняки . Але пізніше, коли колективізація ставала суцільною, селяни майже всі вступили в колгосп. Бригадирами були Пащенко Яків Минович і Пащенко Федь Павлович, ланковими Захаренко Мотря, Дмитренко Домаха, Андрійченко Гапка. Спочатку усуспільнювались коні, знаряддя праці. Була побудована ферма на 160 корів, коні знаходились у клунях людей. В 1935 році в селі був збудований млин на 13 квт., де мололи зерно і дерли крупу.

Дмитренко Левко Васильович був бригадиром будівельної бригади, Оголенко Антон Сергійович польоводом. У колгоспі працювало 12 бригад, кожна бригада мала 12 пар коней, а, взагалі, в колгоспі коней нараховувалось 300 голів. Вся земля оброблялась кіньми, але де-не-де починають використовувати і трактори. Так жителька с. Музичі Андрійченко Ганна Олександрівна закінчує курси трактористів і працює на тракторі. Підтвердженням цього є її посвідчення . (документ №15 , №15а , №156 )

У цей час в країні поширюється стаханівський рух. Звання стаханівки було присвоєно ланковим: Коваленко Устині Федотівні, Захаренко Мотрі Денисівні, Мотиленко Варварі Дем'янівні, Мотиленко Ніні Гаврилівні. За успіхи, досягнуті в сільськогосподарському виробництві, вони були учасницями Виставки Досягнень Народного Господарства в Москві. Головою сільської Ради було обрано Мотиленко Варвару Дем'янівну , а секретарем - Дмитренка Андрія Христоновича. Бобовник Григорій Панасович був направлений з Києва в село, щоб очолити партійну організацію, а його дружина Настя організувала лікнеп .

Серед села стояла кузня, де з 1927 р. по 1970 р. працював ковалем Андрійченко Кость Семенович .

Але не всі хотіли усуспільнювати своє добро, свої надбання . В селі проживали куркулі - одноосібники зі своєю землею, молотарками, кіньми, коровами - це Дмитренко Ларіон, Дмитренко Тодось, Тотапчук Тодось. Дмитренко Антон мав 20 десятин землі, 4 коней, молотарку, 10 корів, 10 свиней, 5 телят. Куркулі наймали на роботу селян, разом з ними працювали і самі, давали в оренду коней.У колгосп вступати вони не хотіли, хоч і платили дуже великі податки, якими їх обкладала Радянська влада. Лише тоді, коли їх вивезли на Урал і в Сибір, опір вступати до колгоспів був зломлений.

В цей час іде атеїстична пропаганда, руйнуються святині народні: храми, церкви, собори. Це ж відбувається і в Музичах. 25 квітня 1939 р. комсомольці скинули дзвони з церкви і почали її розкидати. Ця церква була збудована ще 300 р. тому, а знищена за лічені дні. З її матеріалу було збудовано млин і школу.

У 1932 році була сильна засуха. Посіви вигоріли, в селі був великий недорід озимини і ярини.Літо ж 1933 р. видалося навпаки - дощовим. До початку вересня майже щодня лило, як із відра. Люди не могли вийти в поле зібрати, вивезти врожай. Частина хліба в копах проросла, частина - попріла в скиртах.

Щоб врятувати себе від голодної смерті, населення кинулося вглиб Росії, в Ленінград, сподіваючись там купити борошна. В кого ж грошей не було, обмінювали на хліб коштовні речі, везли на базар усе, що було у домі. Щоб пережити голодомор, люди різали домашніх тварин: курей, телят, свиней. Але їжі все одно не вистачало.Рибалки із самого ранку до пізньої ночі просиджували на Ірпені, сподіваючись упіймати хоча б кілька рибин, та її не було.Живі людські частоколи тінями розходилися по своїх домівках. Виснажені, з набряклими ногами, люди непритомніли прямо на вулицях.Зголоднілі, вони виловлювали в річках жаб. Ошпаривши окропом, потрошили їх і робили печеню або в макітрах тушкували в печі. Варили і їли лободу та конюшину. Сушене липове листя, конюшину, бруньки дерев, торішню і позаторішню гречану і просяну луску, гречану полову, старе дубове жолуддя товкли в ступі й, перемішавши із жменею справжнього борошна, щоб трималося купи, замішували тісто, з якого випікали і їли хліб. По полях старих картоплищах збирали гнилу і мерзлу картоплю, з якої робили млинці.В колгоспі під час робіт організовували спільне харчування. Два рази на день варили обід та вечерю. Та їжу отримували тільки працюючі в полі чи на інших роботах. Інші, немічні, - вимирали .

Голодними були роки 1933, 1934 і в нашому селі . В голодну весну 1934 р., щоб зберегти дітей, правління колгоспу ім. Шевченка організовує дитячий садок для дітей села. Це справа була прикладом для всієї України.У цю голодну весну 1934 р. в Музичі приїхала Н. К. Крупська . Її зустріли голова колгоспу Харченко Г. М., Оголенко А. С., Бобовнік Г. П., Пащенко Я. М. та інші.Надія Костянтинівна довго була в дитячому садку, розмовляла з дітьми, а коли вже їхала, то її машина не могла виїхати по грязюці на гору. Пішли за волами, але в цей час йшли з роботи чоловіки і підійшли до машини. Тиміш Фокієвич Захаренко ( йому було 35 років ) взяв машину і переставив її на сухе місце (зі спогадів жителя села Оголенка Г. А.).

Архівні документи зберігали відомості про кількість господарств та землі, які обслуговувались Бучанською МТС 1940 році в колгоспі ім. Шевченка:

кількість договорів – 370, всього земель - 1862,11 дес.: рільної - 1264,01 дес., сіножані - 236 (обл. архів).

Настала весна 1941 року. В повітрі пахло війною і багатьох молодих чоловіків було відправлено в армію на перепідготовку, а 22 червня жителі Музич почули вибухи бомб та снарядів. Спочатку подумали, що йдуть недалеко військові навчання, але коли повернулись люди з Жулянського аеродрому, то всі дізнались про страшне лихо: почалася Велика Вітчизняна війна. В перших числах липня прийшов наказ в село переганяти худобу за Дніпро, а жито, пшеницю, картоплю знищувати, щоб урожай не дістався німцям: по житу тягали бруси, пускали коней, жінки сапами зрубували кущі картоплі. Великі стада корів ходили по посівах над житомирським шляхом. Це була худоба з західних районів, яку не встигли переправити на Схід.

310 липня музичани спостерігали відступ Червоної Армії. Вони поспішали до р. Ірпінь, де вже була зайнята оборона нашими військами. 12 липня німці ввійшли в село. Вони повиганяли жителів зі своїх хат. З білогородських дзотів били радянські гармати , але це не зупиняло німців. Вони поривались до Києва.

19 вересня Київ був зайнятий і німці, залишивши село, пішли далі. Музичани знову повернулись до своїх домівок, але вони були і розбиті, і пограбовані, майже не залишилось шибок у вікнах .На початку серпня почали збирати урожай. Німці приїжджали в село за продуктами харчування. Був призначений Санченко Микита сільським старостою, а пізніше старостою призначили розкуркуленого Дмитренка Трифона . За окупації село переходить від колгоспного до індивідуального господарства.

Влітку 1942 р. в село повернувся колишній голова сільради Дмитренко Андрій, якому вдалось втекти з німецького полону. Зрадник сповістив про це в поліцію. Його заарештували, а пізніше розстріляли в Бабиному Яру.

Прийшло на село розпорядження з гібіткомісаріату про відправку на роботу в Німеччину 20 юнаків і дівчат. 18 чоловік було відправлено на каторжні роботи: це - Коваленко Устя, Саковська Олександра, Захаренко Наталія, Бебешко Галина, Бебешко Василь, Дмитренко Олександр, Тиндик Пелагея, Оголенко Текля, Оголенко Ольга, Дмитренко Микола, Харченко Дмитро, Харченко Микола.

У звонковському лісі діяли партизани і часто навідувались і до Музич, щоб поповнити харчові запаси і поквитатися зі зрадниками.

Невмирущою славою вкрили себе музичани - односельці, які воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни. З них 140 не повернулись, вічним сном сплять в могилах по всій Європі. Пащенка Сергія Аврамовича війна застала в Києві. В званні полковника він приймав участь у військових діях при обороні Києва, потрапив у полон, а вирвавшись з нього, зв'язується з Київським підпільним міськомом партії і стає його активним членом. Веде інтенсивну підготовку бойових резервів для посилення партизанської боротьби з окупантами, систематично виїжджає в села Київської та Чернігівської областей для організації партизанських груп і надання їм оперативної допомоги в практичній діяльності .

На початку червня 1942 р. Київський міськом партії створив партизанський загін з партійне - комсомольського активу та колишніх воїнів Червоної армії. Командиром загону був В.Кудряшов, а комісаром - С. Пащенко. Про його діяльність написано в книзі " Не покоренная земля Киевская ", Київ 1985 р.

9червня 1942 р. в с. Музичі гестапівці вислідили Сергія Аврамовича і розстріляли .

Захаренко Василь Федотович 4 роки йшов фронтовими дорогами до Перемоги , був нагороджений трьома орденами Червоної Зірки , двома орденами Великої Вітчизняної війни 2 ступеня , а 15 квітня 1945 р. визволяючи місто Кенігзберг , молодий сержант Захаренко Василь Федотович загинув смертю хоробрих. Загинули смертю хоробрих :

Андрійченко Дмитро Григорович, Андрійченко Михайло Максимович, Андрійченко Павло Григорович, Башенко Андрій Фокович, Башенко Дмитро Герасимович, Башенко Дем'ян Васильович, Башенко Лукаш Оксентійович, Башенко Мифодій Іванович, Башенко Олексій Фокович, Башенко Олександр Арсентійович, Башенко Петро Демидович, Башенко Степан Герасимович, Башенко Тиміш Пилипович, Борисенко Андрій Талимонович, Борисенко Андрій Романович, Борисенко Андрон Талимонович, Борисенко Борис Гаврилович, Бойко Петро Семенович, Бойко Яків Петрович, Бебешко Василь Григорович, Булавинець Йосип Пилипович, Башенко Омелько Герасимович Бойко Федір Петрович, Войський Володимир Ульянович, Войський Микола Ульянович, Войтенко Михайло Денисович, Дмитренко Андрій Маркович, Дмитренко Андрій Іванович, Дмитренко Андрій Іларіонович, Дмитренко Андрій Христонович, Дмитренко Володимир Іванович, Дмитренко Юхим Родіонович, Дмитренко Іван Христонович, Дмитренко Іван Григорович, Дмитренко Іван Степанович, Дмитренко Микола Антонович, Дмитренко Микола Серафімович, Дмитренко Олександр Христонович, Дмитренко Серафім Іванович, Дмитренко Федот Васильович, Дмитренко Яків Антонович, Дмитренко Яків Іванович, Журавленко Василь Давидович, Захаренко Андрій Іванович, Зубченко Василь Михайлович, Захаренко Василь Михайлович, Захаренко Василь Григорович, Захаренко Василь Федотович, Захаренко Гаврило Тимофійович, Захаренко Григорій Іванович, Захаренко Григорій Денисович, Захаренко Григорій Борисович, Захаренко Юхим Ульянович, Захаренко Ісаак Максимович, Захаренко Мусій Андрійович, Захаренко Нестер Іванович, Захаренко Олександр Максимович, Захаренко Павло Сергійович, Захаренко Федот Ульянович, Захаренко Федір Омелькович, Іваніченко Василь Тихонович, Іваніченко Іван Тихонович, Іваніченко Михайло Тихонович, Колумбет Микола Опанасович, Колумбет Павло Гаврилович, Колумбет Павло Опанасович, Колумбет Петро Опанасович, Козіенко Гаврило Тимофійович, Козієнко Іван Іванович, Козієнко Іван Тимофійович, Козієнко Йосип Савкович, Костюченко Іван Каленикович, Коваленко Анатолій Михайлович, Коваленко Антон Федотович, Коваленко Іван Захарович, Коваленко Микола Свиридонович, Коваленкр Свиридон Логвинович, Кравченко Андрій Родіонович, Кравченко Андрій Степанович, Кравченко Арсеній Антонович, Кравченко Олексій Якович, Кравченко Петро Якович, Кравченко Яків Іанович, Кравченко Петро Михайлович, Костенко Григорій Кузьмович, Костенко Охрім Кузьмович, Матвієнко Іван Васильович, Матвієнко Петро Олександрович, Макаренко Охрім Євтухович, Мотиленко Олександр Андрійович, Мотиленко Григорій Петрович, Мотиленко Констянтин Логвинович, Мотиленко Степан Дем'янович, Матвієнко Костянтин Іванович, Мотиленко Олександр Андрійович, Навроцький Володимир Костянтинович, Пащенко Василь Макарович, Пащенко Олександр Вавілович, Пащенко Олександр Павлович, Пащенко Денис Каленикович, Пащенко Іван Аврамович, Пащенко Семен Іларіонович, Пащенко Федір Павлович, Панченко Микола Тимофійович, Плащук Микола Федорович, Петрашенко Никодим Юхимович, Пилипенко Юхим Ларіонович, Приходько Володимир Давидович, Римаренко Андрій Савост'янович, Римаренко Григорій Іванович, Римаренко Григорій Юхимович, Римаренко Йосип Іванович, Римаренко Микола Макарович, Римаренко Михайло Максимович, Санченко Антон Кіндратович, Санченко Василь Йосипович, Санченко Роман Пилипович, Санченко Яків Іванович, Спасіченко Михайло Федорович, Саковський Микола Дмитрович, Стародуб Андрій Ларіонович, Стародуб Володимир Юхимович, Стародуб Євгеній Юхимович, Стародуб Костянтин Юхимович, Стародуб Микола Юхимович, Стародуб Павло Борисович, Стародуб Семен Гаврилович, Стародуб Тихон Іванович, Тарасенко Михайло Омелькович, Терещенко Сергій Ларіонович, Харченко Олександр Олемпійович, Харченко Володимир Герасимович, Харченко Микола Степанович, Холявко Андрій Савкович, Холявко Арсен Якович, Холявко Петро Демидович, Холявко Сергій Михайлович, Холявко Трифон Григорович, Холявко Ілля Якович, Шматченко Дмитро Григорович 140 односельців не повернулися до своїх домівок, не постукали у вікно своєї рідної хати, не дочекалися їх дружини, діти. Вдовами і сиротами залишили вони своїх найрідніших людей. Сьогодні їх імена викарбувані на гранітних плитах обеліску на сільському цвинтарі. Вічна їм пам'ять і вдячність потомків! ( Документи №16-№23)

А війна котилася все далі на захід. 6 листопада 1943 був звільнений Київ, а 7 листопада 1943 на конях в село завітали розвідники Радянської Армії.Так закінчилась дворічна окупація нашого села. Яка ж то була радість! А на другий день з лісу, з партизанського загону прийшов і голова колгоспу Саковський Микола Йосипович. Пройшло ще декілька днів і хоча за селом ще чути було вибухи снарядів і бомб, люди зібралися на сходку. Збори проводив голова колгоспу Саковський Микола Йосипович. Німці знищили колгосп: ферми розбиті, корови вигнані, техніки не залишилось.

Архівні дані обласного архіву зберегли 19 актів, підписаних головою комісії А. С. Оголенко, секретарем Дмитренко Л. І., свідком Єрьоміним М. О. про вартість знищеного і розграбованого майна. 8.500 крб.+3.790 крб.+15.890 крб.+6.225 крб.+21.710 крб.+8.960 крб +5.500 крб.+3.580 крб.+14.00 крб.+З.ОО крб.+4.700 крб.+З.ОО крб.+ +6.400 крб.+7.500 крб.+2.500 крб.+8.500 крб.+36.770 крб.+ +16.00 крб.+34.650 крб.=211.175крб.

Вартість знищеного майна Саковського М. Й. евакуація в Лубни - 4.000 крб., розграбована картопля - 7.000 крб., понівечений сад - 6.000 крб., забрана пшениця -1.350 крб., 2 укоси конюшини -600 крб., забрані поросята - 2.500 крб., вивезена дочка -10.000 крб. = 31.450 крб. Розбиті хати Пилипенко Марії Іванівни, Башенко Анастасії Кіндратівни, Дмитренко Меланії Іванівни, Терещенко Усті Іванівни.

В першу після звільнення весняну сівбу у 1944 р., музичанці посіяли ранні ярі за 5 днів. У своєму розпорядженні вони мали один трактор, який зібрали зі старих довоєнних деталей, і 69 коней та ще 80 корів, яких використовували, як тяглову худобу.

На кінець 1944 року колгосп досяг успіхів, про які писав у районній газеті "Вільні лани" його голова М.Й. Саковський. (Документ № 24). До цього в селі не було електрики, а в 1944 р. колгосп купує електростанцію. Вона була малопотужною і в 1946 р. село підключають до державної електромережі. Здійснюється, як на той час, грандіозна робота - встановлення високовольтної лінії від Жулян до Музич. Основні витрати взяв на себе колгосп: це опори, електропроводи ( голова колгоспу М.Й. Саковський добивається контрибуційних поставок з Німеччини ).Людям похилого віку, вдовам, передовикам виробництва електроенергію підключали безкоштовно.

9 травня 1945 р. наша Батьківщина святкувала Велику Перемогу. Із спогадів про це Римаренко Марії Христонівни: "Це була тепла гарна весна. Всі люди були в полі, садили картоплю. Бачимо скаче на коні бригадир і кричить: "Люди! Перемога! Війна закінчилась!" Ми всі попадали на коліна, сміялись, обнімались, кричали і ридали, здається, на весь білий світ. Такої радісної хвилини у мене не було в житті". Десь, починаючи з середини літа, повертаються чоловіки з фронтів Великої Вітчизняної. Багато їх повернулося хворими від ран, покаліченими. Але ж певернулися! Більше ніж 400 жителів села були нагороджені орденами і медалями СРСР. Ось вони, герої тих днів: Борисенко Микола Давидович, Борисенко Олександр Давидович, Башенко Дем'ян Васильович, Дмитренко Василь Костянтинович, Захаренко Андрій Павлович, Коваленко Володимир Філімонович, Шут Григорій Сергійович, Андрійченко Костянтин Семенович, Захаренко Микола Іванович, Захаренко Микола Борисович, Захаренко Петро Арсенович, Терещенко Іван Іларіонович, Спасіченко Андрій Іванович, Василенко Іван Миколайович, Дмитренко Макар Михайлович, Захаренко Степан Сергійович, Захаренко Карпо Сергійович, Матвієнко Аврам Олександрович, Матвієнко Павло Олександрович, Мотиленко Потап Потапович, Мотиленко Павло Дем'янович, Дмитренко Левко Васильович, Дубас Іван Олександрович, Пащенко Микола Макарович, Холявко Дмитро Михайлович, Войтенко Михайло Васильович, Пащенко Трохим Васильович, Санченко Пилип Йосипович, Римаренко Арсень Юхимович, Яценко Петро Несторович, Дивніч Микола Трохимович, Дмитренко Петро Христонович, Єрьомін Микола Олексійович, Захаренко Григорій Іванович, Захаренко Микола Лазарович, Бойко Петро Петрович, Коваленко Олександр Савович, Коваленко Петро Федотович, Коваленко Семен Савович, Коваленко Карпо Свиридонович, Коваленко Михайло Логвинович, Башенко Яків Дмитрович, Щетинін Іван Іванович, Холявко Митрофан Михайлович, Захаренко Іван Ульянович, Коваленко Андрій Борисович, Римаренко Карпо Юхимович, Войтенко Хома Васильович, Пащенко Микола Федорович, Пащенко Мусій Аврамович, Пащенко Іван Павлович, Захаренко Іван Павлович, Захаренко Іван Павлович, Захаренко Василь Левкович, Бондаренко Василь Кононович, Санченко Яків Андрійович, Башенко Володимир Дмитрович, Кононенко Федір Никодимович, Мотиленко Михойло Іванович, Римаренко Опанас Макарович, Матвієнко Філімон Аврамович, Саковський Іван Миколайович, Дмитренко Антон Іванович, Стародуб Іван Гаврилович, Санченко Олександр Йосипович, Холявко Микола Михайлович, Матвієнко Микола Свиридонович, Матвієнко Тимофій Свиридонович, Жук Василь Іванович, Булавинець Семен Васильович, Коваленко Опанас Свиридонович, Санченко Андрій Степанович, Санченко Григорій Максимович, Пащенко Йосип Трохимович, Терещенко Василь Софронович.

Повернулись з війни фронтовики і кожен брався до своєї роботи, а роботи вистачало: овочівництво очолив Павло Олександрович Захаренко та Антон Сергійович Оголенко, тваринництво - Холявко Андрій Іванович, велика заслуга тут і зоотехніка Устини Пилипівни Холявко, інженерно-будівельні роботи очолив Левко Васильович Дмитренко, механізацією польових робіт керував Опанас Макарович Римаренко. Треба було відбудовувати заново господарство. Самовідданою працею колгоспники домоглися високих показників у рільництві, в тваринництві, за що колгосп ім. Шевченка був нагороджений перехідним Червоним Прапором Києво-Святошинського РК КП /б/У. (Документ №24а №246).

З 1953 року наш колгосп постійний учасник ВДНГ в Москві. Виросли справжні майстрині-доярки: Борисенко Галина Степанівна за високі показники з надоїв молока була нагороджена орденом Леніна, нагороджені великими і малими срібними медалями ВДНГ в Москві: Захаренко Галина Яківна, Стародуб Уляна Петрівна, Оголенко Текля Іванівна, Масовець Лідія Іванівна і багато інших. (Документ №25-№29). До 1950 року колгосп досяг довоєнного рівня. В селі створюється радіовузол.(Документ №29).

Наш колгосп відвідували іноземні делегації, бо на той час було що показувати.(Документ №29а).

Як згадує Григорій Антонович Оголенко, жителі села мали можливість слухати виступи артистів філармонії. В ці дні жителі села сходились до клубу на концерти і безкоштовно їх дивились. У село приїжджали відомі артисти, письменники зокрема, А.Малишко, М.Рильський, П. Тичина. А в 1954 році, в дні святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією у селі відбулася зустріч з письмениками Долматовським, Сімоновим, Луконіним, Васильєвим, Алігер. (Документ №30).

В селі розвивалась і художня самодіяльність, бо молоді було багато і організаторами концертів були вчителі Музичанської сімерічки. Це Німченко Т.К. (директор школи ),Коваленко Ф.Ф., Приймаченко Я.К., Кононенко О.А. , Войтенко Г.С. і інші. (Документ №31).

У 1956 році за досягнуті успіхи у виробництві сільськогосподарської продукції колгосп ім. Шевченка було нагороджено бібліотекою.(Документ №32-№33).

В селі партійною організацією і правлінням колгоспу випускається газета "Колгоспні вісті", незмінним редактором якої був А. Спасіченко. (Документ №34-№38).

В 1959 р. колгосп ім. Шевченка був реорганізований у відділок радгоспу ім. Шевченка з центральною садибою в с. Гореничі. Директором радгоспу був призначений Ратушняк П. Р.. Господарство розвивалося в напрямку виробництва молока, овочів, фруктів. Відділок мав 9 автомашин, 5 комбайнів, цегельний завод, який випускав 2 млн. штук цегли в рік.

В післявоєнні роки значно зріс рівень культури села: клуб, бібліотека з фондом понад 10 тис. книжок, медпункт, ощадна каса, відділення зв'язку, їдальня, радіовузол, дитячий садок, три магазини - все це для послуг музичан.

Значні зміни відбулися і в добробуті жителів села. На протязі 60-х років: побудовано 60 цегляних будинків, в кожній 4-й сім'ї є телевізор, радіоприймач, передплачуються газети та журнали .

В 1969 р. з'явилося нове господарство - радгосп" Музичанський". До його складу ввійшли два населені пункти Музичі і Неграші. Очолив його директор І.Паламар. Важко прийшлось починати все заново, але люди прикладали всіх зусиль, щоб виконати плани… по матеріалам сільської ради c.Музичі, 2005р.

 

Интересная статья? Поделись ей с другими:

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

Loading...
Кухарська сотня Приірпіння

Авторизация вход пользователей






Забыли логин/пароль?
Зарегистрироваться

Пользователи авторизованные пользователи

Нет
Ирпенский независимый сервер - Історична довідка - Ирпень сайт - это новости Ирпеня, доска объявлений Ирпеня, работа в Ирпене, недвижимость Ирпеня, справка Ирпеня, карта города Ирпень и много полезной информации об Ирпене
Яндекс.Метрика
На отдых в Закарпатье весной привлекает его удивительная природа.
Настройка и установка спутниковых антенн в Ирпене и Буче.
Я хочу купить квартиру в Ирпене, недорого от застройщика.